Ранок був сірий і похмурий: темні хмари повернулися й заклубочилися в небі з новою силою. Снігу навалило стільки, що двері довелося штовхати плечем, аби прочинити. Надворі ми з Ерін одразу вгрузли по коліна й здригалися від холоду що кілька секунд. Колючий сніг, що кружляв у повітрі, боляче щипався, наче зграя кусючої мошви. Автівки на парковці вбралися в білі перуки, а замети, які оповили гостьовий будинок, були схожі на завмерлі в часі хвилі.
Одягалися й виходили ми з Ерін швидко, майже не розмовляючи; між нами повисла незручна мовчанка, наче між давніми друзями, які переспали. Після нічних зізнань Ерін і її запрошення на горище ми не знали, що казати одне одному. Я спав у рукавиці, яка тепер мала підкладку з біоматеріалу. Я не зміг би її зняти, навіть якби захотів. Її доводилося просувати в рукави кількох светрів, які при цьому мало не лускали по швах. Дивлячись, як я змагаюся з одягом, Ерін допомогла мені напнути на вуха шапку. Учора мені довелося набігатися на холоді у вбранні, розрахованому на бібліотеку й камін, тож цього разу я вирішив бути готовим до всього. Я сунув пальці здорової руки в рукавичку й нацупив її глибше, допомагаючи зубами. Перш ніж вийти із шале, прихопив із собою праску, знайдену в одній із шафок. Ерін запитально здійняла брову, а тоді я побачив, як запитання, що здіймалося в її грудях, згасло на півдорозі. Мабуть, вирішила, що не хоче знати.
Окуляр ювеліра лежав у мене в кишені. Я прокинувся першим і встиг оглянути його в тьмяному ранковому світлі. На ньому було маркування «50х» — мабуть, збільшення. Я висмикнув п’ятдесятидоларову банкноту із сумки й здійняв її в руці, розглядаючи крізь окуляр.
Я знав дещо цікаве про австралійські п’ятдесятки завдяки анекдоту, який був на руку письменникам. Дві тисячі вісімнадцятого року старі жовті п’ятдесятки оновили, додавши під портретом Едіт Ковен уривок з її інавгураційної промови. На жаль, у цитату закрався одрук у слові «відповідальність», але його помітили аж за добрі пів року, коли в обігу були вже мільйони таких банкнот. Про це зручно було жартувати на вечірках, коли не знаєш, що сказати. Просиш у гостей кілька п’ятдесяток, знаходиш банкноти з одруками, розповідаєш історію і тріумфально завершуєш: «Це ще раз доводить, що нам, письменникам, замало платять: ми б одразу помітили помилку, якби хоч колись бачили п’ятдесятки!» (Публіка сміється.) Але це було все, що я знав про гроші. Оглянувши купюру, я виявив, що там таки був одрук, а це свідчило на користь того, що гроші справжні.
Були там і серійний номер, і перехресні кольорові риски, і невеличка голограма в нижньому лівому куті. Але всі ці ознаки, включно з одруком, були помітні неозброєним оком. Лупа для цього не була потрібна. А зі збільшенням я бачив кожну борозенку матеріалу й мікроскопічні павутинки, де зливалися чорнила різних кольорів. Окуляр був для чогось іншого. Я здався. Не було сенсу розглядати банкноту, коли я не знав, що шукаю.
Коли ми з Ерін порівнялися з парковкою, я легенько поплескав її по лікті. Вітер завивав так, що говорити не було сенсу, тож я просто здійняв праску й показав на «мерседес» Марсело. Ми почовгали туди. Я гупнув праскою — найважчим переносним предметом, який знайшов у шале, — об вікно, але скло лише тріснуло, не розбившись, і ввігнулося в центрі утвореного кратера. Тоноване вікно помережали довгі білі смуги тріщин.
Ця гидотна ідея зріла в моїй голові ще відучора — відколи я побачив розбите скло біля машини Евонни. Щоправда, тоді я був трохи заклопотаний виживанням і не мав нагоди втілити свій план у життя. Подумав лише, що ніхто не зверне уваги на розбите вікно в машині Марсело, коли завірюха наробила лиха й у «вольво» Евонни. Але не подумав про сигналізацію, яка завищала, щойно я вдарив по склу. Хуртовина завивала досить гучно, але я не був певен, що цього достатньо, аби замаскувати звук сирени. До того ж з напрямком вітру мені не пощастило, бо він відносив звук у бік гостьового будинку. Блимання фар також привертало увагу. Ерін стояла на чатах, але це ніяк мені не допомогло б, адже за такої погоди вона бачила не далі ніж на кілька метрів. Я мусив поквапитися.
Я вдарив по вікну ще раз, і воно ввігнулося глибше, наче яєчна шкаралупа. Крізь якийсь дрібний отвір засвистів вітер, але скло не розбилося. Ще один удар — і моя рука провалилася в салон. Кухонною рукавичкою (як зручно!) я змів уламки скла з рами і просунув руку всередину. Ерін нетерпляче підстрибувала на місці — їй хотілося якнайшвидше накивати п’ятами, але я вже бачив свою ціль. Я висмикнув цілу жменю тоненьких кабелів із гнізд і випростався. Та щойно зібрався повернутися до Ерін, як у щелепу мені влетів кулак.