— У шале нікого немає. Машина на парковці.
— Дідько.
— Можу відвезти вас на хребет, — заговорив Ходячий Білборд, і мені подумалось, що навіть голос його мусить мати якийсь логотип.
Я вирішив, що це міг би бути «Монстр енерджі». Якби він говорив не про зниклу жінку, то достоту понапихав би в коротке речення з десяток «чуваче» й «капітально». У незнайомця був легкий канадський акцент, із чого я дійшов висновку, що він є одним з тих мисливців на сніг, котрі проводять пів року в Північній півкулі й пів року — в Південній.
— Але в цій штуці ми нікого не знайдемо, хіба що наїдемо на неї.
— Що відбувається? — ще раз спробував я.
— Люсі зникла, — нарешті відповів Марсело — відсторонено, наче людина, яку питають: «Що я пропустив?» — під час перегляду фільму. — Ніхто не бачив її відучора.
І справді, Марсело вдалося так швидко мене спіймати, бо він уже був на парковці — перевіряв, чи на місці автівка Люсі. Мабуть, саме тому Евонни й Одрі тут не було: вони розділилися для пошуків.
Ходячий Білборд обвів нас поглядом.
— Перепрошую за таке запитання, але що, в біса, тут сталося? Джул, треба їхати в Джиндабайн.
— Це Ґевін. — Джульєтт узяла його за лікоть. Схоже, вони добре одне одного знали — мабуть, не мали вибору, працюючи на одній горі. Утім, вони не були дуже близькими друзями, інакше Джульєтт розповіла б йому про вбивство Майкла — Ходячий Білборд достоту про це не знав. — Хуртовина посилюється, і снігохід… — Джульєтт лагідно поплескала долонею по кабіні танкобуса, який лунко, металево бемкнув. — …є нашим єдиним варіантом. Ґевін запропонував відвезти нас.
— Але їхати треба зараз, — озвався той, стривожено позираючи на небо.
— Без Люсі? — запитала Ерін.
— Довго думати немає часу, — знизав плечима Ґевін. — У вас тут є поліцейські. А я сам по собі. Мені треба подбати й про своїх людей.
— Тут лише один коп, — виправив Марсело. — І то… Слухайте, їдемо або ми всі, або ніхто. Ми родина.
Мені було дивно таке від нього почути. Зрештою, Люсі була його невісткою, та й то колишньою, хоча я знав, що Ґарсії розставляють частини своїх складних прізвищ в іншому порядку, ніж я звик. Але якщо проблеми із законом були суто каннінґемською рисою, то штраф за перевищення швидкості, який підхопила Люсі дорогою сюди, можна було вважати її обрядом посвячення. Може, вона все-таки була однією з нас.
— Я дуже вдячна, що ти приїхав, — сказала Джульєтт. — Але ми не можемо залишити її тут. Принаймні спробуймо пошукати. Я буду твоєю боржницею.
— Шоти?
— Шоти. Як заведено у Вістлерів.
Спогади про якусь бурхливу гулянку так надихнули Ґевіна, що його окуляри аж змінили відтінок.
— Гаразд, то хто їде зі мною?
— Я, — озвався Енді.
Мене геть не здивувало, що брутальні феромони новоприбулого молодика пробудили дещо давно забуте в сумній душі чоловіка середнього віку. Або, може, він хотів зробити щось корисне. Чи просто покататися в тій дивній штуковині.
Ерін штурхнула мене попід ребра. «Хтось із нас мусить поїхати».
— Я теж поїду, — сказав я.
Ґевін, який, схоже, помітив мене лише зараз, простягнув мені рукавицю з логотипом «Норт фейс» для привітання. Я показав йому свою, квітчасту, чемно відмовляючись від рукостискання.
— Крута рукавиця, чуваче, — сказав він.
Кроуфорд ступив крок до снігохода, сподіваючись поїхати з нами, але Джульєтт заступила йому шлях.
— Вам варто лишитися тут і контролювати ситуацію. Ерін, Марсело… допоможіть Евонні й Одрі обшукати решту готелю. Софіє… — Джульєтт зміряла її поглядом. — …якщо чесно, тобі краще прилягти. — Сестра вдячно кивнула. — Ґеве, я поїду з вами й погляну на ті папери. Я знаю, чого ти хочеш. — Мабуть, вона помітила, як знову спалахнули його окуляри. — Але не нахабній. Просто гляну. Ернесте, Ендрю, застрибуйте.
Мене приємно здивувало, що Джульєтт знає наші імена, і я сказав про це. У відповідь вона знизала плечима й мовила лише, що з таким мізером гостей їй зовсім не складно всіх запам’ятати. Я всміхнувся на це, хоча в ситуації не було нічого веселого. По правді, я був радий, що вона їде з нами.
Ґевін обійшов свою страхітливу машинерію і відчинив дверцята. Ми видерлися невеличкою драбинкою на три щаблі, поки наш водій умощувався на своєму місці. Те, що було всередині, навряд чи можна було назвати салоном: замість сидінь там були лише дві сталеві лавки вздовж стін. Ми наче опинилася в морозильній камері — нещадний холод боляче стискав грудну клітку. Тхнуло бензином. Підлога дрижала від ревіння двигуна. Ґевін совав туди-сюди ручку перемикання передач завбільшки з гілляку.