Снігохід м’яко посунув між будівлями, а тоді Ґевін натиснув на газ, і тепер нас кидало по салону. Я вчепився в сталеву перекладину над вікном і спробував глянути крізь укрите памороззю скло. Ґевін мав рацію — у нас було більше шансів збити Люсі, аніж побачити. Зважаючи на гусениці, ми могли б навіть не відчути, якби її переїхали. Снігу намело стільки, що від доріг не залишилося жодного сліду.
Я вийняв з кишені навігатор з автівки Марсело. Він працював на сонячній батареї, але, на щастя, заряду ще трохи лишилося. Навігатор увімкнувся, і я взявся шукати в меню історію поїздок. Завантажилась простенька мапа. Комплексу «Скай лодж» на ній не було — лише крихітна стрілочка посеред порожнечі. Я зменшив мапу, поки не знайшов найближчу дорогу. Зелена лінія починалася від знаку «Пиво!» (здавалося, він був за тисячі кілометрів і років звідси) і вела спершу в бік Джиндабайна, а потім — я спантеличено почухав щелепу — огинала гору й сповзала в долину по той бік хребта. Судячи із запису камери Джульєтт, Марсело не було шість годин. Поставало питання: що він робив у комплексі «СуперШред» інші чотири?
— Це безглуздя, — гукнув Енді за п’ятнадцять хвилин.
Ми здолали вже, мабуть, половину схилу. Я бачив невеликий світлий ореол — прожектор на верхівці підйомника, — але більше нічого. Окрім того, на такій висоті схил був уже голий — жодного скелястого виступу, жодного дерева.
Ніхто не відповів Енді, тож він поплескав Джульєтт по плечу й повторив:
— Це безглуздя, кажу. Сніг давно замів сліди. Та й треба бути божевільною, щоб піти так далеко в таку погоду.
— Мусимо спробувати, — озвалася Джульєтт. Ми наче перегукувалися, сидячи в багажному відділенні літака. — З долини здається, що підйомник дуже близько, та й схил не такий крутий, як насправді. Що, як вона не змогла відкопати свою машину й вирішила, що підійметься пішки? А вже на півдорозі зрозуміла, що не дійде?
— Або вийшла на дорогу, щоб спіймати автівку, — додав я.
— Саме так.
— Але чому вона… — Снігохід підскочив, вибиваючи слова з грудей Енді, але вже за мить він сформував нові: — …взагалі вийшла в таку хуртовину?
— Може, злякалась, — припустив я.
Енді кивнув.
— Вона здавалася наляканою, коли Софія показала їй те фото.
Я подумав, що Люсі просто приголомшив вигляд мертвого чоловіка, але, може, Енді мав рацію. Вона тоді дуже розхвилювалася й одразу пішла геть. Що, як то була погроза з боку Софії? Було б досить сміливо робити це в усіх на очах, але я вже знав, що впевненості Чорному Язику не позичати. Але якщо це була погроза, то що це мало означати? «Я знаю про тебе?» Чи: «Я йду по тебе?»
Енді думав про те саме.
— Якщо вона й злякалася, то чого пішла сюди?
— Думала, що перейде хребет, — похмуро припустила Джульєтт.
Було очевидно, що вона не вірить у власні слова. Але чому тоді повезла нас сюди?
— За такої погоди? — Енді похитав головою. — Це було б самогубством!
Наші із Джульєтт погляди зустрілися на одну частку секунди, але вона одразу потупила очі. Я зрозумів, про що вона думає і чому вирішила, що Люсі могла піти в завірюху. Я пригадав, як Люсі розкидалася звинуваченнями в барі, а коли побачила фото Зелених Черевиків, одразу вибігла в коридор. Можливо, Софія справді налякала її. Зрештою, ці дві смерті пов’язував спосіб убивства, і Ерін справедливо зауважила, що почерк Чорного Язика було легко скопіювати. Я точно знав, що Люсі гуглила його: саме вона першою розповіла мені про його жертв. І з нас усіх, мабуть, у неї було найбільше причин злитися на Майкла. Можливо, його приїзд з Ерін став останньою краплею в її чаші терпіння.
Я знову глянув на Джульєтт, але вона не зводила похмурих очей зі вкритого памороззю вікна.
Ми не шукали Люсі — ми гналися за нею.
Моя невістка (колишня)
Розділ 33
Ґевін привіз нас до підйомника на верхівку хребта. Височезна, громіздка колона здіймала до неба товсті чорні дроти з нанизаними на них тримісними лавами. Темне мотузяччя тягнулося вниз, гублячись у збурених хмарах. Ми досі сиділи в снігоході. З вікна з боку Енді було видно, що дроти підйомника збігаються в невеличку будку із жерстяними стінами, що притулилася на верхівці схилу. Ґевін зупинився, бо Джульєтт хотіла перевірити, чи не сховалася Люсі там. Утім за хвилину жінка повернулася, заперечно хитаючи головою.
Снігохід знову рушив, цього разу спускаючись зі схилу за дротами підйомника. Мені це здалося гарною ідеєю: чорні канати й опори було добре видно в хуртовині, і якби я заблукав у горах, то теж ішов би за ними. Якщо Люсі, звісно, взагалі хотіла куди-небудь прийти. Сидіння підйомника несамовито бовталися над нами, іноді розгойдуючись градусів на дев’яносто. Мені б дуже не хотілося бути зараз там. Ґевін спритно петляв між стовпами, смикаючи ручку-гілляку так, що, здавалося, от-от звихне лікоть. Ми сиділи, трохи похилившись через крутизну схилу та втупивши носи у віконця снігохода, аж брови вкрилися інеєм. Ми уважно вдивлялися в білу порожнечу. Люсі ніде не було.