• Я швиденько перевірив свій фейсбук.
• Якщо вірити профілю Елісон на лінкдін (немає нічого сумнішого, ніж онлайн-резюме померлої людини: «Працює від 2010 до сьогодні»), вона спершу була детективом, а потім — консультанткою. Кого й про що вона консультувала — не зрозуміло.
• Мені не вдалося знайти ціни, за якою Джульєтт продавала «Скай лодж» (я пригадав назву рієлторського агентства, логотип якого помітив на паперах), її можна було дізнатися «за запитом». На «Тріп едвайзор» готель мав рейтинг 3,4, що здалося мені досить суворою оцінкою (хіба що через трупи).
• Я також відкрив інстаграм Люсі в надії, що вона все-таки виходила на дах і не змогла протистояти спокусі зайти в соцмережі. Там і справді був свіжий допис: знімок екрана з переказом на її рахунок кількох тисяч доларів (усі важливі подробиці замальовано). Під знімком був опис: «Це важка робота, але вона не марна — пишіть мені, якщо вас цікавить фінансова незалежність. І от що я маю завдяки цій чудовій компанії (гортайте далі) #аніднябезроботи #саморозвиток #конференція #курорт #дівчинкабос». Я прогортав далі, як вона й писала, і побачив ще два знімки: розкішний гірський краєвид з даху готелю й фото нас усіх (окрім мене, бо я спізнився) за обіднім столом у перший день. Я не наважився посміятися з неї через те, що вона вдавала, наче компанія запросила її на конференцію на гірськолижному курорті (вона забула гештег #ілюзіяуспіху), — мене надто засмутила світлина з безхмарним небом над залитими сонцем горами. Люсі опублікувала цей допис першого дня, ще до хуртовини. Нічого корисного для мене в ньому не було.
На другому моніторі я відкрив вебсайт «Скай лодж» і клацнув на погодну камеру. Там не було видно нічого, крім снігу, але якраз тоді в кімнату повернулися Джульєтт і Ґевін, тож я знову розгорнув перелік гостей. Як і боявся, нічого цікавого там не побачив. Одноманітні, буденні імена зливалися в суцільну масу, і навіть якщо там був хтось знайомий, я міг просто його прогортати. Я вивів віконце пошуку та взявся вводити перші-ліпші прізвища: Вільямс, Гамфріс, Голтон, Кларк. Нічого. Єдиний висновок, якого я дійшов з переліку гостей: тут було дуже багато Діланів. Типові сноубордисти. Я перемкнувся на вкладку «Кімнати». Навпроти кожного номера було вказано кількість заброньованих місць. Третій стовпчик називався «Присутні Так / Ні»: мабуть, Ґевін перевіряв, чи всі на місці, щоб вчасно помітити зниклого гостя. У цьому стовпчику всюди стояло «Так».
Джульєтт розглядала мапу гори на стіні, але я бачив, що вона трохи роздратована і їй не терпиться вирушати. Зрештою, Люсі досі не знайшли.
— Є щось? — запитала вона нарешті, утомившись чекати. Відтак підійшла до мене й зазирнула через плече. — У мене подруга втрапила в таку схему. — Я зрозумів, що вона дивиться на інстаграм Люсі на іншому моніторі, де я лишив відкритим допис із банківським рахунком. — Це все брехня. Їх просять підробляти ці зображення й публікувати, наче вони заробляють гроші. Навіть якщо надходження й справжні, ти ніколи не побачиш, скільки вони витрачають, аби це отримати. А пускають на вітер вони купу власних грошей, хоча заробляють іноді навіть менше.
Ерін казала, що Майкл розповідав їй про фінансові проблеми Люсі — частково завдяки цьому вони так зблизилися. З іншого боку, Майкл якось начаклував двісті шістдесят сім тисяч доларів. Може, вони обоє приховували свої борги одне від одного.
Я ще раз прогорнув перелік гостей, сподіваючись, що все-таки натраплю на щось цікаве. Від Діланів майоріло в очах. Я нагадав собі, що це інакше місце, ніж явно не призначений для вечірок «Скай лодж». Тут марно було шукати когось, пов’язаного зі злочином тридцятип’ятирічної давності: жодна людина за сорок не ступить сюди ані ногою. Це як святкувати вихід на пенсію в Канкуні.
Хіба що…
— Ґевіне! — Тепер я квапливо гортав перелік гостей. — Ти казав, тут живе старше подружжя?
— Ага. Носа з кімнати не потикають. Гадаю, вони поплутали курорти, бо ж справді… У нас тут яких тільки людей не буває, але це точно не наша клієнтура. Ми навіть обслуговуємо їхній номер, чого зазвичай не робимо, бо мені трохи шкода їх, розумієте?