- Заткнись, Коля. Заткнись! - обриває його Мітя.
Звідкись з кутка лунає стогін. Це ожив Вітя, переможений переможець.
Я мовчу і думаю про Віру Надію Любов. Де вона зараз? З тим своїм жевжиком у ліжку. Його потворні волохаті руки зараз якраз торкаються її білих грудей, і їй добре, їй добре, бо вона цього хоче, і їй не гидко від того, що це він, а не я, і зі мною вона теж би могла це робити, і їй теж було би приємно. І з багатьма іншими їй було би приємно. І з таким станом речей треба змиритися.
Уже перед самою випискою до мене навідується Ц. Чомусь приносить квіти, гриби і апельсини.
Квіти я одразу віддаю Любі, яка якраз проходить повз нас.
- Дякую, - червоніє вона, - не треба.
- Треба, - усміхається до неї Ц.
Я штуркаю його в бік і веду на сходову клітку перекурити.
Ц. витягує з-під поли свого плаща флягу з коньяком.
- Будеш?
За три тижні тут я настільки зголоднів за такими дрібними радостями життя, як алкоголь, що одразу ж хапаю флягу і починаю жадібно ковтати.
Коньяк ллється мені по щоках, по щетині, неприємно зволожує шию. Одразу стає запаморочливо тепло.
- Ого, - дивується Ц. - бачу, тебе пора випускати на волю. Озвірів ти у цій клітці.
- Як А.? - запитую я.
Ц. смурніє.
- Чого ти питаєш?
- Та просто.
- А до тебе вона не заходила?
- Один раз, три тижні тому. То що там у вас таке?
Ц. на очах чорніє. Він підносить флягу і п’є звідти ще жадібніше, ніж я.
- Я цього не хотів, - каже він. - Я знав, що цього не можна допускати. Такого. Тісного. Такого. У нас був такий собі секс, ми мало один одного знаємо. Ми навіть швидше зовсім різні люди.
- Хтозна.
- Але це все не має значення. Ніякого. Розумієш? Це просто з’являється. Це якась хвороба. Залежність. Ти мусиш її бачити. Ти мусиш з нею проводити час, навіть коли тобі нудно. Навіть коли нема що сказати. Ти придумуєш щось, хоч щось, щоб бути з нею. Якийсь привід. Хвилюєшся, чи вона теж хоче тебе бачити. Чи не змінилося щось. Чи вона не охолола до тебе. Ти боїшся. Боїшся всього на світі. Господи, це так примітивно. Це теж якась хімія, якісь реакції в голові, я про це читав у книгах вумних.
- Але чого ти цього так боїшся. Це не найстрашніше.
- Для мене найстрашніше. Боюся. Я не можу собою керувати. Я думаю про те, що не знаю її. Зовсім. Коли ми лежимо і мовчимо, я починаю допитувати її, про що вона думає. Чи не думає вона про когось іншого. Але навіть ні, взагалі про що вона думає. Я мушу це знати. Мушу бути певним. Я нервуюся, я перестаю бути собою. Розумієш мене?
Ми п’ємо, і фляга швидко порожніє. Ц. дістає ще одну.
- Це буде твоя. Подарунок.
- Ти часом не маєш російського коріння?
- Нє, а в чому справа?
- Ну, ці широкі жести. Ці барські подарунки, які ти робиш так легко.
- Господи! Мені ніколи нічого не бракувало. І я палець об палець для цього не вдарив. Як я можу щось шкодувати? Я би міг все віддати задля того, що не можу отримати. Задля спокою. Я хочу спокою. Хочу такого тихого-тихого спокою. Як у раю. В мене вже нерви на межі. От-от і я щось зроблю. Дурне.
- Та в чому справа?
- Я її ревную. Мене не було кілька тижнів. Я повертаюся раптово, зарано, а її нема. І телефон не відповідає. І її ніде нема. Де вона?
- Я не знаю. Але це нічого не означає.
- Означає. Я вже встиг вивчити її голос. Інтонації. Коли їй добре, це одне, а коли ні, вона інакше говорить. І коли щось приховує, то голос звучить, так ніби хвора.
І ці постійні докори в телефонних розмовах, чого я її мучу, що вона вільна людина, що це терор.
- Я вже не спав кілька тижнів нормально. Як Штірліц, кілька хвилин подрімаю і знову на ногах. І дзвоню. І боюся, що вона вимкнула телефон. Вона почала вимикати телефон, а потім каже, що він розрядився.
- Тобі треба заспокоїтися. Ви зустрінетесь, і все буде добре.
- Треба. Треба заспокоїтись. Треба зустрітися. Але я знаю, що не буде добре. Розумієш, я фізично почав усе це відчувати. Що щось не так. Що в неї хтось є.
- Ти придумуєш. У тебе паранойя, старий.
- Це не паранойя, це інтуїція. Бля, це звичайні ревнощі, я її ними доб’ю, або себе доб’ю. Або вб’ю. Її чи себе, чи обох.
Він уже збирається йти - з чорним лицем і червоними очима, загорнувшись для конспірації у плащ, але раптом повертається до мене.
- Я так і знав, що не можна, не можна на таке піддаватися. Не можна любити сильно, сильніше, ніж люблять тебе. Любити взагалі не можна. Кохання вбиває. Коханці помирають рано. Кохання викликає імпотенцію. Кохання може призвести до суїциду. Чому цього не пишуть на упаковках презервативів?
- Якщо ти постараєшся, то будуть писати.
- А-а-а-а! Ну його.
Ми ворожка давно ворожила
же ми згубить дівка чорнобрива.
Ніц не буду видів за ню світа,
аж проминуть,
аж проминуть мої млади літа.
Тю, я вже співати почав.
- Ти послухай шо той пташок співа,
Же з любові ніц добра не бива? - питаю у нього я.
- Ніц.
Ніц добра не бива…
Мила моя
Мила моя што то буде з нами… - підспівує він і йде остаточно.
І от я знову сам. Удвох з Котом. Мені зовсім не боляче. Не боляче від того, що пішла Ангеліна, так само, як не боляче від того, що пішли всі інші. Я надто хапався за перші-ліпші тіла і душі, я надто боявся цього - залишитись самому, і саме тому я сам. Тому що не вичекав, не знайшов. А втім, хтозна. Може, будь-які двоє людей можуть співіснувати у цьому світі, якщо хоч трохи постараються. Може, нема ніякої фатальної любові, когось одного, з ким тобі буде краще, ніж з усіма іншими, навіть ні, з ким тобі єдино можливо? Я втомився над цим думати. Я втомився думати взагалі. Я втомився шукати, втомився любити, втомився чекати і ревнувати, втомився пробувати і помилятися. Мені здається, що ще одна невдала спроба - і все, це буде остання крапля, вона мене переповнить і тоді… А що, власне, тоді? Я перестану бути? Ні. Я просто надто зациклений на власній самотності. Таких, як я, зараз сотні тисяч, мільйони у всьому світі. Людей різних рас, національностей, релігій, віку і статі. Навіть ті, хто не сам, все одно зараз самі… Дехто із них полює на любов у барах і нічних клубах, інші терпляче чекають біля телевізора, ще інші п’ють в компанії таких же невдах, як самі. Цей світ помре від нарцисизму і неможливості співіснування.
А. приходить до мене з букетом нарцисів, картиною і рибою для Кота.
- Чому саме нарциси? Це натяк? - питаю я.
- А що? Думаєш так? Просто гарні квіти. Просто весна.
Кіт починає нервово махати хвостом.
- Дякую, - кажу. - Я з цією загіпсованою ногою навіть сплю одягнений.
- Пусте, - відмахується А. нервово. - Тільки прошу, давай не будемо говорити про Ц.
Вона показує мені свої картини. Нічого нового, нічого надзвичайного. Одна, правда, трохи інакша - долина нарцисів. Гіперреалізм, майже фотографія. Мільйони, мільярди нарцисів.
- Я промучилася з цим три тижні, може, навіть довше.
Інша картина знову фізіологічна. У ряд стоять з десяток голих жінок, але видно лише їхні пахвини плюс трохи згори і знизу. Тут є і маленька дівчинка, і дівчина, але ще цнотлива, і молода жінка, і бальзаківська, і старша, і зовсім стара, з сивим обвислим волоссям.
- Медогляд, - коротко і незадоволено каже А.
Останню мені доводиться розглядати дуже довго, перш ніж я розумію, про що йдеться. Це знову ж таки пизда, але дуже збільшена, ніби під мікроскопом. Чорно-біла графіка, багато волосся, якихось шматків речовини, що застрягли там і склеїлися, нарешті чорна вузька щілина. І все.