- Ти некрофіл.
- Господи! Після всього, що я зробив, мені це пофіг. Якби я так не боявся її холоду, то навіть спав би з нею.
Ти знаєш - я цілував її, щоб оживити.
- Ти подзвониш в міліцію? - питаю я.
- Ні, так, не знаю. Не зараз.
- Що мені робити?
- Не знаю. Нічого. Побудь ще трохи. Або йди. Забудь про мене, про неї, про нас. Так ніби нас ніколи й не було.
Я не витримую і йду до неї ще раз. Прощатися. Знаю, що більше ніколи її не побачу. Це масне волосся, різкий профіль, тонкі довгі пальці, фарба під нігтями. Я залажу на матрац, обіймаю її і цілую в холодну щоку. Пробую закрити очі, але повіки вже завосковіли і не рухаються.
- Прощай, - кажу я, швидше сам до себе.
Потім я йду. Ц. далі сидить за столом і поволі цмулить горілку. Він навіть не обертається у мій бік.
- Прощай, - тихо кажу я, знову радше самому собі.
Ц. горбиться, зіщулюється, ніби я зараз маю його вдарити. Його худа шия оголюється, ніби наставляється під ніж гільйотини.
Але не буде ніякого ножа.
Лише через кілька місяців я дізнаюся про завершення цієї історії. Радше про її не завершення. Ц. показують по телевізору. Він дає революційний коментар стосовно політичної ситуації в країні. Він на свободі. Він говорить про свободу. Його ніхто не засудив за вбивство.
У Ц. легка неголеність у стилі Че, потертий шкіряний піджак і сивина на скронях. Він злегка затинається і виглядає дуже озлобленим.
Можливо, за вбивство А. покарали когось іншого, якогось бомжа, чи іншого вбивцю. Але яке це має значення. Ц. просив мене написати про нього книжку, от я і виконую його замовлення. Хай тішиться.
Віра Надія Любов поступила до медакадемії. Я знімаю документальні фільми про любов. Ми досі такі щасливі, що інколи аж нудно.
Вона була однією із трьох. Можливо, Вірою, може, Надією, але швидше таки Любов’ю. Їх було троє у череві матері-кита, яку, як ви здогадалися, звали Софією.
Вижила тільки вона. Найкраща. Найсильніша. Вона була переобтяжена увагою і любов’ю батьків. Віра! Надю! Любочка! - кричали вони у вікно, коли вона гойдалася на качелях з іншими дітьми. Ходи додому, злізь, злізь звідти негайно. Це небезпечно. Ти впадеш. Поламаєш собі ніжку. Іноді вона злізала, і йшла додому. Але іноді з впертості продовжувала гойдатися ще дужче, ще вище, аж так, що маму Софію з товстими мудрими окулярами хапало серце. І вона таки падала. І ламала собі ніжку. Якби кицька не скакала, то би й ніжку не зламала, казала Софія, несучи доньку на руках додому.
- Чому мене не було там, Любко? Я би хапав тебе на руки ще до того, як ти падала.
- Падіння теж потрібні. Особливо МЕНІ були потрібні. Все, що не вбиває, робить мене сильнішою. Мене і так надто берегли від ударів. Може, саме тому я пішла в травматологію. Якщо не падати самій, то хоча б спостерігати за падіннями чужими. І витримувати їх. Переживати їх разом із тими, що впали. Як свої.
Я боюся висоти. Боюся впасти. Або полетіти. А вона ні. Літом ми відпочиваємо на морі. Їдемо оглядати околиці. В скелях над водою знаходимо руїни старої фортеці. Мури і башти ще досить непогано збереглися.
- Я хочу вгору, - каже Люба.
- Може не треба? - благаю я.
- Ти як хочеш, а я полізла. І вона дряпається високо, майже до неба, вузькою камінною драбинкою над урвищем.
- Злізь. Злізь негайно! - кричу я.
- Ти впадеш. Розіб’єшся! - прошу я.
Але вона мене вже не чує. Вона уже майже на небі. І я, долаючи страх, поволі, крок за кроком, тримаючись і руками і ногами, як мавпа, лізу вслід.
Я відстав, я безнадійно відстав. Я майже не бачу її на фоні сонця.
Нарешті вона дістається до краю муру.
- Ходи сюди! - кричить вона мені згори вниз. - Ходи! Тут дуже гарно. Тут все видно!
Я раптом бачу, як її фігура хилиться і втрачає рівновагу. Я заплющую очі, кричу:
- Обережно! Обережно! Відійди від краю.
Розплющую очі, а її вже нема.
- Люба, Люба, Люба, - мало не плачу я.
Тиша. Я забуваю про страх і майже біжу вгору.
- Я тут! - раптом кричить вона з іншого боку. - Тут краще. Я бачу Туреччину! Я бачу екватор! Я бачу весь світ. Земля кругла. Я бачу навіть її протилежний бік.
- Я боюся. Боюся за тебе! - кричу я їй. - Будь обережна.
Коли я таки підіймаюся, то виявляю, що земля справді кругла.
Я так і не зумів врятувати її від падіння. Вона впала з драбини. Зі своєї драбини на небо. Не втримала рівновагу. Я був зовсім поруч і нічого не зміг зробити. Не встиг добігти туди, поки вона летіла. Не встиг підставити свої руки.
Вона лежала на землі горілиць і кричала, і матюкалася.
- Ти ж обіцяв! - сказала вона.
Я взяв її на руки і поніс додому. Вона забила собі куприк. Нічого страшного, сказали лікарі в травматології. До весілля заживе.
- Я зламала собі хвіст, - потім казала вона мені і всім знайомим.
Я люблю дивитися на її голе тіло. При денному світлі, при світлі лампи, а надто вночі - коли тільки місяць через вікно.
Тоді я тягну до неї руки, але не торкаюся - боюся. Лише воджу вздовж пальцями вигинів, ледь-ледь гладячи пушок на шкірі. Щось стається зі мною. Весь я збираюся десь у грудях, між серцем і легенями, видовжуюся у таку тонку-тонку струну, яка напинається, напинається, напинається, аж от-от урветься…
Я люблю дивитися на неї, коли вона спить. На її трохи густі брови, на те, як здригаються м’язи лиця, як бігають під повіками очні яблука…
Іноді я забуваюся у щасті, як у морфії, і воно все тече, тече, тече. Ранок, день, вечір, ніч, знову ранок, весна, літо, осінь, зима, і знову весна.
А коли потім спохоплююся, то стає страшно. Стає страшно за крихкість тіла, а ще дужче - за крихкість оцього, що ми називаємо любов’ю.
Я боюся фотографуватись. Боюся потім, за кілька років зіставляти ці фото. Побачити це інакшання, цю прірву між собою і собою, між нею і нею, між нами і нами. Між нами і ними.
А втім. Все, що не вбиває, робить нас сильнішими.
Останнім часом мене почали мучити кошмари. Деякі із них повторюються ще з дитинства. Місцем, або дією. Наприклад, сніг влітку.
Уже багато років, тільки-но починається літо, як мені ніч у ніч сниться лише одне - що літо і падає сніг. Я намагаюся прокинутися, я розумію, що такого не може бути, але всі, навіть ти, Любко, кажете мені, що це не сон, що таки правда, що випав сніг серед літа.
І навіть якщо я таки зусиллям волі примушую себе прокинутись, то все одно бачу, що сніг таки випав. Я розумію, що це лише новий сон, але, прокинувшись, я знову потрапляю у сновидіння, де снігу ще більше. Він уже засипає багатоповерхівки і продовжує падати. Він великий, лапатий, з неба летять цілі брили снігу, і неба вже нема, землі нема, літа нема, тільки сніг…
Сніг влітку - це передчуття апокаліпсису.
Або страх передчасної смерті, як сказав би психоаналітик.
Часто я потрапляю уві сні в чуже велике місто. Цей сон трапляється раз на кілька років, але місто одне й те саме. Хоча я завжди в різних його частинах. Там є велика ріка, через яку веде довгий і низький, над самою водою, пішохідний міст.
Багато пагорбів і багатоповерхівок. Багато транспорту. В цьому місті я зовсім сам. Я не знаю його, я гублюся в ньому. Лише кілька місць, в які я потрапляю вже не вперше, приносять мені полегкість… Є, правда, у місті хтось, хто мені має допомогти. Одна-єдина людина. Найвірніший друг. Може, це ти, Любко? Але я не знаю номера його телефону. Я не пам’ятаю всіх цифр, а записника в мене нема. І грошей нема на дзвінок. Знаю, що ми повинні зустрітися на великій площі о 12 годині. Але я проспав, катастрофічно запізнююся, не пам’ятаю назви площі, щоб сказати таксистові і не знаю, як туди дістатися…