— Як? Коли? — запитала Фібі, випростовуючись на кушетці. — Зажди. Ану повтори ще раз.
— Я найняла директора клубу, — слухняно повторила Пайпер. — Сьогодні уночі. І тому ще не встигла вас про це сповістити, — похапцем додала вона, поки Пейдж переводила подих, щоб вгамувати своє роздратування. — Можливо, я й дійсно дещо поквапилась. Але я вже досить довго шукала директора, а гідної кандидатури не траплялося. Сьогодні ж вночі така людина буквально впала з неба, увійшовши крізь двері клубу.
— Іти отак просто взяла і найняла його? — саркастично спитала Пейдж. — Це на тебе не схоже, Пайпер.
— Так, не схоже, — зізналася Пайпер. — Мабуть, треба було спершу з вами порадитися. Натомість я прислухалася до свого внутрішнього голосу. Але я зробила це лише тоді, коли той чоловік блискуче розрядив ситуацію, яка загрожувала великими неприємностями. А на той момент, коли все скінчилося добре, половина моїх працівниць були вже закохані у нього. А інша половина була впевнена у тому, що я його вже взяла на роботу.
— І таки взяла! — з докором мовила Фібі.
— Та отож! — відповіла Пайпер.
Фібі та Пейдж перезирнулися.
— Хто ти така і що ти скоїла з моєю сестрою? — суворо запитала Фібі.
— З тією, що прискіпливо вивчала всі можливі марки дитячих пелюшок у Північній Каліфорнії, перш ніж зробити остаточний вибір? — відповіла Пейдж запитанням на запитання.
Фібі кивнула:
— Ти правильно мене зрозуміла.
— Дівчата, — розсміялася Пайпер, — не перебільшуйте. Не могла я бути такою вже прискіпливою.
— Пайпер! Та в твоєму столі й досі повна шухляда рекламних брошур! — заперечила Фібі.
— Ну то й що? — відповіла Пайпер. — Я ж мусила прийняти дуже важливе рішення. Знайти гарні пелюшки — це дуже важливо. Тому я і шукала так ретельно.
— А хіба шукати директора для клубу треба не так само ретельно?! — вигукнула Фібі, для дохідливості розвівши руки, зображаючи з них щось на кшталт терезів. — 3 одного боку — повна шухляда рекламних проспектів пелюшок, — при цьому вона потрясла правою рукою, — аз іншого — похапцем прийняте рішення взяти на роботу абсолютно незнайому людину, — з цими словами її ліва рука різко злетіла вгору. — Зрозуміла, у чому проблема?
— Можливо, — відповіла Пайпер, і на її чолі від невдоволення з’явилася невеличка зморшка. — А тепер слухайте, що я вам скажу. Коли ви, дівчата, чините згідно зі своєю інтуїцією, то вважаєте, що це добре, але коли до своєї інтуїції починаю прислухатися я, це автоматично означає щось погане. Я правильно вас зрозуміла?
— Звісно, неправильно, — відповіла Фібі. — Ми лишень хотіли сказати, що…
— Я знаю, що ви хотіли сказати, Фібі, — перервала її Пайпер. — І формально ви маєте рацію. Приймати рішення похапцем — не мій стиль. Однак гадаю, що в конкретній ситуації ви обидві… — Тут Пайпер багатозначно поглянула на Пейдж. — Ви обидві переборщили з обережністю. Джил Таунсенд не просто зайшов з вулиці — хоча фактично так воно й було. Та він не був першим зустрічним. Його прислав до мене Денні Логан з Доксайду. Сьогодні я не мала часу, але завтра я неодмінно зустрінуся з Денні та про все з ним переговорю. А мені не хотілося втрачати слушної нагоди, і тому, керуючись своєю професійною інтуїцією, я найняла на роботу Джила Таунсенда.
— Професійна інтуїція, — задумливо повторила Пейдж. — Важкувато сперечатися з професійною інтуїцією.
— Тож і не сперечайся, — різко відказала Пайпер і підвелася. — А тепер час вкладатися, на сьогодні досить. Щось підказує мені, що завтра буде важкий день.
— Дуже сподіваюся, що Люсіль захоче розповісти нам правду, — сказала Фібі, підводячись слідом за Пайпер. — Не знаю, як для вас, дівчата, а для мене сьогодні було забагато таємниць.
— І для мене теж, — погодилася Пейдж. Вона вимкнула світло, і будинок поринув у темряву.
Розділ 7
— О Господи! — вигукнула Люсіль, побачивши наступного ранку Фібі на порозі своєї шпитальної кімнати. — Вони такі… — Вона зробила паузу, підшукуючи відповідне слово. — Вони такі красиві, такі яскраві!
— Я знала, що вам сподобається, — вдоволено посміхнулася Фібі. — Тож, нам усім можна зайти?
— Заходьте, звісно! — відповіла міс Маршалл.
Фібі обережно протиснулася у кімнату. Над головою у неї красувалися півдюжини яскравих повітряних кульок з написом «Бажаємо швидкого одужання!» на кожній. Усі кульки мали форму динозаврика і кожна мала свій колір.
— Спочатку я хотіла купити квіти… — зізналася Фібі, сідаючи на стілець для відвідувачів і тримаючи кульки в руці. Вони злегка підстрибували у неї над головою, і, тручись одна об одну, тихенько поскрипували. Не встигла Фібі всістися на стілець, як відразу ж відчула себе зніяковілим шестилітнім дитинчам.