— Розумію, що ти хочеш сказати, — кивнула їй Фібі.
І дійсно: фрески на стінах були настільки реалістичними, що важко було відрізнити намальований вікторіанський особняк від справжніх особняків довкола. Здавалося, що намальовані штори у вікнах тріпочуть від легенького вітру. Намальовані квіти елегантно звішувалися з кованої огорожі балконів. Якби Пейдж відвела свій погляд убік, а потім знову поглянула на будинок, у неї виникло б враження, що у вікні на горішньому поверсі промайнуло чиєсь обличчя.
Як і для решти корінних мешканців Сан-Франциско, для Пейдж М’юрал-хаус був невід’ємною частиною її життя: адже вона виросла разом із цим будинком. З часом він набув благородно-занедбаного вигляду і перетворився на одну із старовинних місцевих пам’яток, та й годі. Але тепер, з від реставрованими фресками, він підтверджував думку, що витворив їх справжній талант.
— Поза сумнівом: Ізабелла Маршалл була в біса талановитою художницею, — зауважила Фібі.
— Якщо зовні будинок такий гарний, то можна лишень уявляти, що там усередині, — з ентузіазмом додала Пейдж.
І, узявшись за руки, сестри попливли з потоком гостей червоною килимовою доріжкою крізь розчинені парадні двері Будинку з фресками.
«Усі вони такі красиві», — подумалося йому.
Він спостерігав за ними з протилежного боку вулиці. Спостерігав за вражаючим зібранням красиво вбраної місцевої еліти: представників багатих знатних родин і скоробагатьків. Муніципальні чиновники поміж мистців — як уже відомих, так і ще невідомих. І повз його погляд не проминуло те, що майже усі вони були вдягнені у чорне. Наче зібралися не на відзначення реставрації будинку, а на чийсь добре організований вишуканий похорон.
Похорон. Від цієї думки йому стало смішно.
Він намагався приборкати самовдоволеність. Дійсно намагався. Але чому б просто не визнати, що він має повне право почуватися самовдоволеним? Інколи він із захопленням відзначав, як чітко і продуктивно працює його мозок, самотужки малюючи в уяві образи та зв’язки між ними. Справа в тому, що останнім часом у Сан-Франциско дійсно було кілька похоронів. Не просто кілька, а багато. Можна сказати — навіть забагато. І він чув деякі подробиці про те.
«А як же мені було про них не чути, — подумав він, — коли їх причиною був я!»
А перед ним вирував натовп глядачів, що чекали на прибуття чергової групи модних світських левів та левиць. Навіть влившись у потік, він підозріло розглядав публіку довкола крізь презирливо напівпримружені очі.
«Я можу запитати тут будь-яку жінку чи чоловіка, — подумалося йому. — Можу запитати будь-кого. І кожен з них — без винятку — дасть мені одну й ту саму відповідь: до Сан-Франциско прийшла біда. Велика біда».
Засадженими деревами вулицями міста крався підступний серійний вбивця. Він видирався на навколишні пагорби. Плавною ходою сковзав по бруківці. Проти нього була безсила поліція — своєю невловимістю він довів її до розпачу і пригніченості; через нього тільки найбільші відчайдухи наважувалися гуляти по місту вночі, а решта завзято скуповували в господарчих крамницях засуви та навісні ціпки, щоб посилити безпеку своїх помешкань. Через цього вбивцю ніхто не почувався у безпеці — навіть шикарні гості на урочистості сьогодні. Кожен наступний крок маніяка був непередбачуваним, бо у виборі жертв не простежувалось жодної закономірності — це були люди з усіх соціальних чи расових прошарків суспільства.
Наскільки було відомо широкому загалу, убивця дотримувався послідовності лише в одному: він заподіював смерть усім, хто мав нещастя на нього натрапити. І лише поліція знала решту інформації — найжахливішу, ту, що у подібних випадках приховується від громадян, щоб не спричинити паніки. Ніхто, окрім поліції, не знав страшної правди: у Сан-Франциско орудував не серійний вбивця, а мисливець за трофеями. У кожної його жертви бракувало якоїсь частини тіла. І щоразу іншої.
Раптом в обличчя йому вдарив сліпучий промінь — то один з прожекторів підсвітки, спеціально встановлений для такої урочистої події, ковзнув по натовпу і знову вставився у височінь. Від несподіванки він імпульсивно прикрив обличчя рукою і відвернувся.
Цей промінь наче окреслив його роздуми: час іти. Тут небезпечно і велелюдно.
Утім, він цілком визначився, бо встиг побачити все, що хотів побачити. Відновлена споруда — у всій красі — мала вигляд справжньої іменинниці. А найголовніше — люди. Їх так багато. І вони усі такі красиві. Усі сповнені життя.