-- Можливо ти й правий. Але чому я опинився в той же час, що ╕ кам╕нь? Дума╓ш, що це зб╕г?
-- Зв╕дки я знаю? Ти просто збожевол╕в.
-- Мен╕ то яке д╕ло? Це ти мене таким створив таким у сво╖й книз╕. Для тебе це лише маленька забава, в як╕й ти брав участь. Ти знав, що так буде ╕ написав про це в сво╖й книз╕. Я нав╕ть здогадуюсь, що цитую зв╕дти слова! Чи ти не знав, що я цього скажу ╕ це тебе трохи ляка╓?
Захар╕й промовчав ╕ ще м╕цн╕ше стиснув п╕столет.
-- Але саме ц╕каве зна╓ш що? - запитав Джон ╕ сам же в╕дпов╕в. - Саме ц╕каве те, що вс╕ в╕кна закрит╕ полицями ╕ шафами. Якщо придивитися, то можна пом╕тити, що обо╖ кле╖ли багато раз╕в.
М╕стер См╕т п╕д приц╕лом п╕столета обережно п╕д╕йшов до шафи ╕ в╕дсунув ╖╖. Обо╖ за нею були подертими. Напевно це сталося тод╕, коли археолог Адам Томсон шукав ф╕лософський кам╕нь. За обоями було в╕кно. Але у в╕кн╕ зам╕сть подв╕р'я будинку, можна було побачити камеру у в'язниц╕. Джон в╕дразу вп╕знав ╖╖. Це була камера ув'язненого N603. М╕стер См╕т м╕г заприсягтися, що там всередин╕ н╕коли не було в╕кна.
-- Бачу м╕зки в тебе добре працюють, - Зак опустив п╕столет.
Джон в╕дсунув книжну полицю ╕ за наступним в╕кном було видно ╕нтер'╓р будинку Мер╕ на Дикому Заход╕.
-- Не знаю, як ти це зробив, але я хочу повернутися назад, - Джон притиснув долоню до в╕кна.
-- Парацельс був правий: кам╕нь зупинить апокал╕псис, але весь св╕т потоне в темряв╕, - сказав Захар╕й. - Але м╕й учень н╕коли не слухав мене - свого майстра. Ми обо╓ з ним вивчали древн╕ знання ╕ були одержимими ╕де╓ю завершити храм. Коли нам вдалось створити ф╕лософський кам╕нь, Парацельс вир╕шив знищити цю р╕ч, але я зупинив його, бо наше твор╕ння в╕дкривало нов╕ гран╕ реальност╕. Це п╕рам╕да створила вс╕ ц╕ в╕кна в ╕ншу реальн╕сть. Деколи вона створювала портали кр╕зь час. За допомогою ф╕лософського каменю я все влаштував. Мен╕ вдалося розм╕стити рукописи Парацельса, щоб ╖х знайшов Адам. Я точно знав, коли ти прийдеш в нашу реальн╕сть. Це я п╕дкинув ту книгу для Мер╕ на розпродаж╕. Кам╕нь подарував мен╕ в╕чн╕сть ╕ мен╕ вдалося одного дня створити нову реальн╕сть за допомогою книжки.
-- Це була дуже добре пропрацьована вистава для мене. Вся ця бутафорська втеча, масони, орган╕зац╕я ВОРТЕКС. Ти писав ╕ стежив за мною.- мовив Джон. - Але все це зробив не ти. Кам╕нь керував тобою! В╕н влаштував к╕нець св╕ту! Ти черпав силу з темних сил, коли робив сво╓ твор╕ння ╕ ти лише ╕грашка в ╖х руках!
-- Ти й мало╖ крихти не зна╓ш мого замислу, - в╕дпов╕в натом╕сть Захар╕й. - Тепер тьма поглине цей св╕т, але я приготував соб╕ шлях до втеч╕.
В╕н д╕став книгу "Ув'язнений N603" ╕ розгорнув ╖╖. Ще мить ╕ чолов╕к зник, коли доторкнувся до стор╕нки. Джон подивився на книгу. Текст був розписаний т╕╓ю чорною масою, що вид╕лялася з каменю.
-- Ф╕лософський кам╕нь лише верх╕вка п╕рам╕ди, - сказав Джон. - Зло залишилось темним чорнилом на стор╕нках реальност╕. Можливо це лише книга, але я рано чи п╕зно найду цього покидька ╕ знищу його.
М╕стер См╕т направив долоню на книгу ╕ блакитне сяйво було останн╓, що в╕н побачив у ц╕й реальност╕.
Морр╕ган
Джон в╕дчув приступ нудоти. В голов╕ паморочилось. М╕стер См╕т з великим зусиллям п╕днявся на ноги. Прим╕щення в якому в╕н опинився було схоже на сарай. П╕длогу вкривала брудна пожовкла солома. Кр╕зь прор╕хи в стр╕с╕ дув сильний в╕тер, який заносив п╕сок усередину. На одн╕й ╕з дерев'яних балок, що п╕дпирали стр╕ху, сид╕ла велика ворона ╕ голосно каркала. Окр╕м Джона в сара╖ б╕льше н╕кого не було. Куди ж под╕вся Захар╕й Спенсер?
-- Так ╕ знав, що не варто дов╕ряти цьому н╕кчемному письменнику, - подумав Джон. - Спод╕ваюсь, що я опинився у сво╖й реальност╕.
В╕н п╕д╕йшов до нап╕вв╕дчинених дверей ╕ вийшов назовн╕. П╕щаний в╕тер вдарив у лице. М╕стер См╕т прикрив обличчя рукою. П╕щинки вр╕залися в обличчя, залишаючи др╕бн╕ пор╕зи на шк╕р╕. Вони були гострими, наче бритва. Джон пом╕тив, що земля п╕д ногами мала багряний в╕дт╕нок ╕ була покрита п╕ском ╕ кам╕нням. Можливо це Марс, на якому ╓ пов╕тря? Джон повернувся назад до сараю. В прим╕щенн╕ було довол╕ душно ╕ спекотно. Куди ж все-таки м╕г под╕тися Захар╕й? Невже п╕шов кр╕зь п╕щану бурю?
-- Ми вже близько! - кричав приглушений чолов╕чий голос десь неподал╕к.
Двер╕ сараю причинились. Джон оч╕кував побачити Захар╕я, але це був не в╕н. Зайшли дво╓ людей у темн╕й ун╕форм╕. Це були Мер╕ ╕ Дев╕д Стюарт. Вони виглядали довол╕ молодо ╕ бадьоро.
-- Схоже ╖хн╕ ранн╕ верс╕╖, - подумав Джон.
Джон звернув увагу на куртку Мер╕. Вона була схожа на ту, що в╕н бачив у водоспад╕, коли рятував Мер╕. Але саме дивне було те, що чоботи в як╕ була взута пара, були такими самими, як╕ Джон робив у в'язниц╕ Кенрайссел╕. Ск╕льки в╕н ╖х зробив? Сотн╕, тисяч╕ чи б╕льше?
-- Як ти опинився тут ран╕ше за нас? - запитала Мер╕.
-- ╤ де твоя ун╕форма? - здивувався Дев╕д.
-- Дорога сюди була нелегкою, - промовив Джон.
П╕щаний в╕тер ставав сильн╕шим. Сарай затр╕щав. П╕щана хвиля накрила буд╕влю ╕ роздерла ╖╖ на шмаття. Куски дерева ╕ щепки полет╕ли в р╕зн╕ сторони. Земля п╕д ногами загуд╕ла. Раптом Джон пом╕тив, що п╕щинки зависли у пов╕тр╕. Гуд╕ння припинилося, зате кам╕ння п╕д ногами почало п╕дн╕матися догори.
-- Треба забиратися зв╕дси. - Джон поб╕г в нев╕домий б╕к, як раптом земля почала п╕дн╕матися з-п╕д н╕г.
Хтось схопив його за плеч╕ ╕ п╕дняв в пов╕тря. Чолов╕к почав пручатися, але н╕чого не виходило. Джон почув постр╕л. Пролунав нелюдський крик. Нев╕дома сила в╕дпустила чолов╕ка ╕ м╕стер См╕т впав на п╕щану дюну. П╕сля пад╕ння в╕н прокотився ще к╕лька метр╕в по гарячому п╕ску. Приземлившись, Джон побачив як тро╓ ╕стот п╕длет╕ло до нього. У них були с╕р╕ розмит╕ т╕ла. ╢дине, що м╕стер зм╕г розглед╕ти - це ╖хн╕ велик╕ чорн╕ крила. П╕р'я було схоже на вороняче. Один з них п╕д╕йшов до нього. Над м╕стером См╕том загор╕лося св╕тло, схоже на вуличний л╕хтар. Але н╕якого л╕хтаря поблизу не було. Джонов╕ стало неймов╕рно холодно. Ще дв╕ ╕стоти опустилися на землю. Роздався нестерпний звук. Джон затулив вуха, намагаючись заглушити дзв╕н, але звук не припинився. В╕н вр╕зався йому в мозок, в╕д чого у чолов╕ка почало нудити. Перед його очами все поплило.
-- Зупин╕ться! - кричав в╕н, не чуючи власного голосу.
М╕стер См╕т в╕дчув металевий присмак кров╕ на язику. Нестерпний звук зм╕нився шумом в метро. Тепер в╕н сид╕в у вагон╕ метро. Навпроти нього хтось сид╕в ╕ читав газету. Б╕льш╕сть л╕тер була написана нерозб╕рливо, але вдалося прочитати заголовок:'' Вбивця Джон См╕т знову на вол╕. Сл╕дство трива╓.'' М╕стер См╕т не м╕г пригадати, чи ран╕ше в╕н бачив щось под╕бне. Джонов╕ стало страшно, бо йому здалося, що читач просвердлю╓ його поглядом кр╕зь газету.
-- Що за н╕сен╕тниця. - чолов╕к хот╕в п╕двестися ╕ подивитися, хто хова╓ться за газетою, але його зупинила чиясь холодна рука.
-- Сиди ╕ не рипайся, ╕накше назавжди залишишся в м╕жреальност╕, - сказав голос.
Але Джон не послухався. В╕н р╕зко встав ╕ схопив газету. Люди, що знаходились у по╖зд╕, розчинилися, наче дим. В вагон╕ залишився лише якийсь гидотний запах ╕ Джон, який стискав газету в руках. В╕н роз╕злився ╕ кинув ╖╖ на п╕длогу. Чолов╕к подивився на темряву у в╕кн╕. Там в╕н побачив сво╓ в╕дображення у пустому вагон╕. Почувся скрип ╕ ст╕ни вагона почали стискатися. Все перетворилося у тонку л╕н╕ю. Джон в╕дчув, як його т╕ло перетворю╓ться на енерг╕ю, яка тече по тонк╕й трубц╕. Таких трубок було безл╕ч. Вони розгалужувались, перес╕кались ╕ вс╕ текли в один б╕к. Трубки злилися в ╓дину енерг╕ю ╕ спалах св╕тла заполонив все навколо.
Джон прийшов до тями. Його ноги та руки були ц╕лими. Головний б╕ль зник. М╕стера См╕та п╕дхопило к╕лька ╕стот ╕ вони злет╕ли вгору. Внизу Джон роздивився темну, схожу на поп╕л, кам'яну землю. За скелястими горами знаходився великий замок з чотирма вежами ╕ високим шпилем посередин╕. Далеко в╕д замка можна було побачити випари диму, як╕ п╕дн╕малися вгору. Небо було оповите клубами диму.