-- Куди це ти з╕брався? - запитав Джон, але Дев╕д не в╕дпов╕в. В╕н одягнувся ╕ вийшов без будь-яких пояснень.
-- Не звертай на нього уваги, - звернулась Мер╕ до Джона. - У Дев╕да завжди щось сво╓ в голов╕. Йому вистачить клепки не пхатися самому в л╕с. Тут щось ╕нше, в╕н натрапив на сл╕д.
Поки Дев╕д був в╕дсутн╕й, Мер╕ ╕ Джон п╕шли оглянути поля коло поселення. М╕сцями пшениця була витоптана. Саму тут агенти детально роздивились сл╕ди тварюки. Перше, що зам╕тив Джон було те, що сл╕ди в╕др╕знялися в╕д тих, як╕ вони бачили в л╕с╕. Це здивувало його не менше, н╕ж Мер╕. Вони перезирнулись ╕ зробили висновок - тварюка, що була в л╕с╕ жила не одна.
Сонце вже п╕днялося високо над небом - наступив полудень. Промен╕ прип╕кали ╕ агенти вернулись назад до таверни. За столом вони пом╕тили Дев╕да, який пив в╕ск╕.
-- Щось вдалося вияснити? - запитав Джон.
-- Я д╕знався багато нового ╕ тепер все зда╓ться ще б╕льш заплутаним, - промовив Дев╕д.
-- Куди ти ходив? - Мер╕ забрала в нього кружку, щойно чолов╕к поставив його на ст╕л. Дев╕д не сильно зажурився в╕д конф╕сковано╖ випивки.
-- Я ходив до Сарт╕.
-- Спод╕ваюся в╕н ще живий? - запитав Джон.
-- О, я його не ч╕пав. Т╕льки пригрозив к╕лька раз╕в. Не знаю кого в╕н прикривав, але п╕д дулом п╕столета вс╕ рано чи п╕зно починають говорити.
-- Ну розказуй вже! - нетерпляче промовила Мер╕.
-- Отже почну з самого початку. Сарт╕ розпов╕в, як одного дня ╖здив до сус╕днього борделя. Старий багато випив ╕ закуняв за столом. Хтось розбудив його за плече. Це був чолов╕к у с╕рому плащ╕ з каптуром. В╕рн╕ше Сарт╕ вир╕шив так по голосу, але обличчя в╕н не побачив. Дивний тип простягнув м╕шечок набитий золотими монетами. Пот╕м в╕н об╕цяв заплатити ст╕льки ж, коли той викона╓ умови угоди. Як заохочення в╕н в╕ддав Сарт╕ перстня. Завданням старости було привести трьох агент╕в до л╕су. Дв╕ч╕ за його вказ╕вкою агенти йшли "на полювання за монстром", ми ма╓мо стати трет╕ми. В╕н з╕знався, що сл╕ди на полях ╕ роз╕драний скот це його рук справа ╕ вони не мають жодного в╕дношення до того чудовиська, що живе у л╕с╕.
-- От сучий син! - вирвалося у Джона. - Але чому саме трьох агент╕в?
-- Старий точно цього не знав. За це я ручаюсь. - сказав Дев╕д. - ╤ Кера теж вбив не в╕н. Староста лише п╕шак, йому не були в╕дом╕ вс╕ плани замовника.
-- Треба пов╕домити кер╕вництву. Справа важча чим ми думали. - сказала Мер╕.
-- Звичайно ми можемо пов╕домити ситуац╕ю у ВОРТЕКС. Вони в╕дправлять спецзаг╕н. Ми прочистимо л╕с. Замовник пом╕тить, що агенти пронюхали ситуац╕ю ╕ втече. Об'╓кт огородять для подальших досл╕джень, а може й знищать. Але можна ризикнути ╕ вияснити, хто за цим ус╕м сто╖ть. - сказав Дев╕д.
-- Це безумство - жертвувати життями! - заперечила Мер╕. Треба викликати допомогу ╕ оточити л╕с. А ти що дума╓ш, Джоне?
-- Хоча план Дев╕да зда╓ться божев╕ллям, я схиляюсь на його сторону. Вся м╕с╕я виявиться марною, якщо ми впустимо злочинця. - висловив свою думку Джон. - Але ж можна поступити ╕накше. Нехай Мер╕ в╕дправиться назад, а ми у двох п╕демо в л╕с.
-- Так не п╕де, - сказав Дев╕д. - Якщо один агент покине нас, це викличе п╕дозри. В╕дправлятися потр╕бно утрьох. Мер╕, ти дов╕ря╓ш мен╕?
-- Ск╕льки раз╕в ти вже казав ц╕ слова... - з╕тхнула ж╕нка.
-- ... ╕ н╕ разу не п╕дв╕в. - зак╕нчив Дев╕д. - Якщо готов╕ в╕дправитись у сам╕с╕ньке пекло, виходимо за годину.
Джон п╕шов до себе в к╕мнату ╕ перев╕рив спорядження. П╕столет лежав у прав╕й кишен╕ куртки. Раптом в╕н наткнувся на фотограф╕ю, яку прибер╕г колись у притулку. Джон оглянув обличчя д╕тей. Чолов╕к в╕дшукав Дев╕да ╕ Мер╕.
Якими вони колись були малими. Д╕ти виглядають такими невинними, коли дивишся кр╕зь призму часу. Як хочеться повернутись назад...
В╕д думок Джона в╕двол╕к стук за дверми. Посп╕хом в╕н заховав фотограф╕ю. Дев╕д не став чекати, доки йому в╕дчинять ╕ сам схопився за ручку. Двер╕ з╕ скрипом розчахнулись.
--
Ти ╕деш? - спитав в╕н.
-- Авжеж, я готовий.
Вони вийшли ╕ спустилися по сходах. Внизу ╖х чекала Мер╕.
-- Ти з нами? - спитав Джон.
-- ╤накше Дев╕д мен╕ н╕коли це не пробачить, - була ╖╖ в╕дпов╕дь.
На двор╕ було тепло, але не спекотно. Сонце хилилося до обр╕ю. В╕тер дув в обличчя. Трава шелест╕ла п╕д ногами. Коли агенти п╕днялися по зеленому пагорбу, ╖м здалося, що за ними стежать. Але вони знали, що це не просто передчуття. Темний греб╕нь л╕су простягався перед ними. Лише зараз Джон пом╕ти наск╕льки висок╕ ц╕ дерева.
Коли вони зайшли до л╕су, в очах потемн╕ло. В╕дчуття було таким, як заходиш у темну к╕мнату. Темрява ╕ морозний холод огорнули ╖х. Оч╕ привикли до тусклого св╕тла ╕ Джон пом╕тив, що болото, яке вони проходили ран╕ше зникло. ╤ трупа Кера теж не було. Може вони вже оминули ╖х?
Дев╕д йшов попереду, а за ним Джон ╕ Мер╕. Мовчки вони просувалися кр╕зь хащ╕ л╕су. Тиша викликала тривогу. Агенти напружено вдивлялись кр╕зь дерева. Щось маленьке проб╕гло в темряв╕. Дев╕д вистр╕лив, але промахнувся. Створ╕ння на повну швидк╕сть помчалося вперед ╕ зникло в хащах л╕су. Дев╕д поб╕г за ним. По дороз╕ в╕н перечепився за кор╕ння дерева. Чолов╕к втратив р╕вновагу. В╕н в╕дчув, що земл╕ п╕д ним нема╓ ╕ почав падати. Джон встиг схопити його за руку, але не зм╕г витягти. Разом вони провалились вниз. Пад╕ння було недовгим.
-- Ви там ц╕л╕? - пролунав зверху голос Мер╕.
-- Зда╓ться так, - оговтався Джон. - Це м╕сце схоже на нору. ╤ ще я бачу, що до нас хтось наближа╓ться.
-- Я спускаюсь до вас.
До них справд╕ хтось йшов. Створ╕ння було згорблене, невеличке на зр╕ст. Обличчя було замурзаним. Копни довгого волосся стирчали в р╕зн╕ боки. Одягнута ╕стота була в лахм╕ття ╕ подерт╕ черевики. Вона п╕д╕бралася до агент╕в на в╕дстань к╕лькох метр╕в.
-- Ти хто? Ти нас розум╕╓ш? - спитав Джон.
Створ╕ння кивнуло ╕ на здивування ус╕х заговорило англ╕йською: "Ход╕мо за мною." Було таке враження, що слова ╕стоти впиваються в мозок. Напевно воно волод╕ло якимось телепатичним зв'язком. ╤накше як ще це пояснити?
Поки Мер╕ спускалася, решта агент╕в прямувала за створ╕нням. Прох╕д був низьким, тому приходилось повзти. Гриби осв╕тлювали п╕дземний коридор. Через деякий час вони виповзли в невелике прим╕щення. Стеля стала трохи вищою. Якщо прихилити голову, можна було пом╕ститися. Через к╕лька хвилин до них при╓дналася Мер╕.
Джон озирнувся. Посеред нори стояв невеликий столик. Ст╕льц╕ були замалими, тому прийшлось с╕сти на землю. ╤стота представилася Гремом ╕ запропонував кролячий суп.
-- Тут водяться крол╕? - здивовано запитав Дев╕д.
-- ╥х важко знайти, а ще важче зловити, - в╕дпов╕в Грем. - Вони виростають ╕з гриб╕в. Коли гриб ста╓ пухкий, в╕н в╕дрива╓ться в╕д земл╕ ╕ перетворю╓ться на кролика.
-- Дуже гостинно з вашого боку, але ми все-таки в╕дмовимось, - сказала Мер╕.
-- Як забажа╓те, - сказав Грем. - Останн╕м часом я р╕дко вибираюсь нагору. Але якщо ви вже звалились сюди, розкаж╕ть, що вас привело?
-- Ми прийшли в л╕с вполювати тварюку. - в╕дпов╕в Джон. - До реч╕ вона була схожа на велетенського кроля.
-- А ви про Пушка, - махнув рукою Грем. - Та в╕н не може причинити шкоди. Я живу тут з час╕в, коли цей л╕с ще був молодим. Цьому прудкому кролев╕ не раз вдалося втекти в╕д мо╖х спритних рук. Стежачи за ним, я пом╕тив, що в╕н харчу╓ться корою дерев, опалим листям ╕ шишками. Коли Пушок вир╕с, мен╕ стало жаль його вбивати. От в╕н ╕ б╕га╓ тепер.
-- А часом ви не пом╕чали людей в такому ж одягу, як ми? - запитав Дев╕д. - Вони ходили утрьох, так як ми.
-- Давно це було, але пам'ять у мене хороша, - обличчя Грема посин╕ло, а пот╕м побагров╕ло. В╕н скочив на ст╕л ╕ зарепетував. - Забирались би ви геть зв╕дси! Але л╕с вас тепер не випустить вас, дурн╕! Ви здохнете, здохнете, здохнете! А ну вим╕тайтесь паскудники!
П╕сля сво╖х сл╕в Грем пронизливо закричав так, що його писк ви╖дав мозок. Агенти якнайшвидше поповзли до виходу. Коли вони вибрались, крик ще дос╕ лунав у ╖хн╕х вухах. Барабанн╕ перетинки ледь не лопнули. В л╕с╕ знову запанувала тиша.