-- Ось ми й знову зустр╕лись, - промовив Зак.
-- Я здогадувався, що ти не м╕г далеко втекти. - сказав Джон. - Що тебе привело сюди?
-- Я сам вибрав цей шлях. Все, що мен╕ треба було - це те, щоб ти мене пров╕в в цей св╕т. Ти зарядив кам╕нь реальност╕ сво╖м даром ╕ допом╕г зб╕льшити його силу. Я прихопив його з собою, коли пройшов кр╕зь портал у цей св╕т. Ти пройшов довгу ╕ нелегку дорогу, щоб потрапити сюди. Яке це чудове в╕дчуття, коли б╕жиш, а попереду вже ф╕н╕шна пряма. Шкода, що тв╕й друг не зможе потрапити сюди. Цю к╕мнату перегороджу╓ часовий пот╕к, через який можеш пройти т╕льки ти. В╕н буде пов╕льно помирати.
Дев╕д завмер у дверному проход╕. Його шк╕ра поступово стар╕шала, на обличч╕ з'являлися зморшки.
-- До чого ти ведеш? - не зрозум╕в Джон. - Ти також посл╕довник ордена?
-- Я ╕ ╓ орден. - в╕дпов╕в Захар╕й. - Ти забува╓ш, що я Засновник ╕ це м╕й св╕т - м╕сце, де я можу робити все, що захочу. З самого початку я все влаштував так, що кожна под╕я твого життя п╕дпорядковувалася мо╖м правилам. ╤ допом╕г мен╕ в цьому кам╕нь реальност╕. Це я передав тоб╕ браслет, який допом╕г втекти з Кенрайссела, ╕ прив╕в тебе сюди, щоб в╕дкрити соб╕ прох╕д до ╕ншо╖ реальност╕.
-- Хто ти такий ╕ нав╕що тоб╕ це потр╕бно?
-- Х╕ба неочевидно? - здивувався Зак. - Я хот╕в зв╕льнитися ╕ врешт╕-решт потрапив у це св╕т. В╕дкрию тоб╕ маленьку та╓мницю: я ╕ ╓ Серпент - зм╕й, який веде свою гру. Латинською зм╕й пишеться "serpens", що явля╓ться анаграмою до слова "spenser"(Спенсер) - мого пр╕звища. Я той, кого орден прославляв довг╕ роки. А той плазун, що вил╕з ╕з кристала, лише тупа тварина, яка пожира╓ все на сво╓му шляху. Зм╕й прори╓ мен╕ дорогу до ╕ншо╖ реальност╕. В╕н приведе мене до к╕нця всього сущого. Це моя ф╕лософ╕я. Я придумав орден, як сво╓р╕дне зло для цього св╕ту. Половина сл╕в, що наговорив тоб╕ Пастух були чист╕с╕нькою брехнею, але ╕нша частина правдою. В╕н був лише божев╕льним фанатиком, який був пом╕шаний на в╕р╕. Проте на перевагу злу, я створив ╕ дещо, схоже на добро, яке б протистояло злу - ВОРТЕКС. Вони звичайно не ангели, але ╖м вдавалося п╕дтримувати порядок. Для них я був нульовим агентом - особу, яку н╕коли не бачили, але в яку в╕рили. Як╕ ж вони дурн╕, що в╕рять в останню цеглину, яка в╕дкри╓ та╓мниц╕ св╕тобудови. На голосуванн╕ ВОРТЕКСу б╕льш╕сть голос╕в були проти тебе, але я п╕дм╕нив результати, щоб ти вижив, адже так ц╕кав╕ше. Не картай себе, зате, що тоб╕ судилося знищити цю реальн╕сть, вона все одно ще довго буде гнити ╕з середини, доки не розвалиться на друзки. Моя подв╕йна гра п╕дходить до к╕нця.
-- Ти дивишся на св╕т досить прим╕тивно. ╢ люди, як╕ боряться за сво╓ життя, як╕ створюють дивовижн╕ реч╕, вирощують нове потомство, люди, як╕ переживають, закохуються, рад╕ють.
-- ╤ в чому сенс такого безглуздого ╕снування?
-- Тоб╕ н╕коли не зрозум╕ти цього. Ти недооц╕ню╓ш людей, бо для тебе це лише гра. А зна╓ш, що в╕др╕зня╓ хорошого гравця в╕д поганого?
-- ╤ що ж?
-- У нього завжди ╓ козир в рукав╕.
Щось б╕ле пролет╕ло в пов╕тр╕. Все в╕дбулося так швидко, що Захар╕й не встиг нав╕ть викрикнути. Пластина з загостреними к╕нц╕вками, схожа на гральну карту, в╕др╕зала його голову ╕ вона, наче м'яч, покотилася по п╕длоз╕.
-- Гру зак╕нчено, - промовив Джон, дивлячись у пуст╕ з╕ниц╕ Захар╕я. - Ти не оч╕кував, що я зроблю це. Ти думав, що ти всемогутн╕й, але забув, що ти лише людина. Чи ти хот╕в цього? Ти знав, що я тебе вб'ю?! Ск╕льки реальностей ти вже зруйнував?
М╕стер См╕т п╕д╕йшов до Дев╕да. В╕н спробував схопити його, щоб витягнути з потоку часу, але долоню обп╕к крижаний холод. Джон в╕дсмикнув руку. З кожною хвилиною Дев╕д стар╕шав на р╕к. На його скронях почала з'являтися сивина.
-- Намага╓шся врятувати свого друга? - запитав голос за спиною.
В╕д неспод╕ванки Джон в╕дсахнувся в сторону. В╕н повернувся туди, зв╕дки лунав голос. Перед ним стояв карлик в подертому одяз╕ ╕з зеленим каптуром на голов╕. Джон вп╕знав лялькаря, якого зустр╕в в одному ╕з магазин╕в Базару.
-- А ти як тут опинився? - здивувався м╕стер См╕т.
-- Пок╕йний м╕стер Спенсер сказав би, що я той персонаж, що хова╓ться в т╕н╕ опов╕д╕ ╕ виходить на св╕тло в ф╕нал╕ ╕стор╕╖. Не оч╕кував мене побачити тут? - карлик усм╕хнувся кривим рядом пожовклих зуб╕в.
-- Якщо ти вир╕шив забрати життя Аб╕гель вдруге, то ти зап╕знився. Вона мертва, - заявив Джон.
-- Ти так н╕чого не зрозум╕в, - гном скрутно похитав головою. - Вона була лише н╕кчемною лялькою.
-- Ах ти малий зморщений покидьок! - Джон спробував вдарити його, але руки перестали слухатись. В╕н не зм╕г ступити нав╕ть кроку.
-- Не можеш поворушитися? - зловт╕шався лялькар. - Не хвилюйся. Це лише твоя природа. Адже ти не можеш причинити шкоди сво╓му творцю.
-- Що ти таке верзеш?
-- Подивись в дзеркало ╕ ти все зрозум╕╓ш. - сказав карлик.
Ноги знову змогли ходити. Джон п╕д╕йшов ╕ подивився на сво╓ в╕дображення. В╕н побачив в дзеркал╕ ляльку з порцеляновою маскою на обличч╕, що усм╕халася. На м╕сц╕ ран були лише тр╕щин╕ на фарфоровому т╕л╕.
-- Це брехня. - Джон в╕двернувся в╕д зображення. - Я в╕дчуваю, як б'╓ться мо╓ серце, можу помацати свою гладку шк╕ру!
-- Це лише ╕люз╕я, - промовив лялькар. - Тоб╕ важко прийняти правду. В╕д самого народження я над╕лив тебе здатн╕стю бачити ляльок. Вс╕ навколо вважали тебе божев╕льним, але ти т╕льки бачив ╕стинну суть речей.
-- Тоб╕ вдавалося залишатися за кул╕сами ╕ смикати сво╖х мар╕онеток за нитки, але рано чи п╕зно ти поплатишся за сво╓ зухвальство!
-- Не намагайся образити одного з Перших, - сказав карлик, - це на мене вже давно не д╕╓. В╕таю тебе, Джоне, бо ти перший, хто д╕стався сюди, тому я в╕дкрию тоб╕ невеличку та╓мницю. Реальн╕сть, вона, як яблучний пир╕г: р╕зн╕ шари того, що може бути ╕ не може по╓днуються м╕ж собою ╕ утворюють одне ц╕ле. Я лише тестував новий р╕вень реальност╕, тому не переймайся тим, що трапилось - вважай, що це все сон.
-- Щоб ти мен╕ не сказав, я н╕коли не буду тво╓ю мар╕онеткою! - заявив Джон. Я завжди залишуся людиною.
-- Обережно, Джоне. Люди - порцелянов╕ ляльки: один нев╕рний крок ╕ вони вже лежать на краю безодн╕.
-- Ну ╕ нехай! Зате я можу в╕дчувати, мр╕яти ╕ кохати!
-- Ти так ╕ н╕чого не навчився. Прийдеться дати тоб╕ останн╕й урок. Я можу зв╕льнити твого друга, але ти про це сильно пошкоду╓ш.
-- Нехай Дев╕д лишиться живим, якщо ти зможеш це зробити. - мовив Джон.
Дев╕д Стюарт вже перетворився на старого д╕дугана. Таким Джон його бачив п╕д час ╖хньо╖ першо╖ зустр╕ч╕ на Дикому Заход╕. Дев╕д ув╕йшов у к╕мнату.
-- Чого ти так на мене дивишся? - запитав в╕н у Джона. - А що тут робить цей паскудний карлик?
-- Дев╕де, ти так постар╕в, - промовив лялькар. - Як ти почува╓шся?
-- Не розум╕ю, пройшло лише к╕лька секунд, - м╕стер Стюарт оглянув себе з н╕г до голови. На його обличч╕ застиг жах.
-- Нам треба забиратися, - промовив Джон, проте ноги знову його не слухались.
-- Дев╕де, не хвилюйся, я можу вернути тоб╕ молод╕сть, а ще допоможу знову зустр╕тися ╕з Мер╕. Вона повернеться до тебе ц╕лою ╕ неушкодженою.
-- Не слухай цього н╕кчемного карлика. Цього н╕коли не станеться. - заперечив Джон.
-- Не станеться? Що ти зна╓ш про кохання, Джоне? - запитав Дев╕д, а пот╕м повернувся до карлика. - ╤ яку ц╕ну, я маю заплатити, щоб побачити Мер╕ знову?
-- Вбий Джона, - наказав лялькар. - ╕ ти з нею зустр╕нешся. На жаль, другого вар╕анту в тебе не буде.
-- Дев╕де, не роби цього, - благав м╕стер См╕т. - В╕н дурить тебе.
-- Х╕ба в мене ╓ ╕нший вих╕д? - рука Дев╕да тягнулася до п╕столета.
-- Ми придума╓мо, як зв╕дси вибратися, - Джон спробував поворухнутись, але т╕ло його повн╕стю не слухалося. Серце в грудях шалено калатало, намагаючись вирватися з грудей.
-- Вибач мене, Джоне, - Дев╕д приц╕лився ╕ вистр╕лив у груди.
В╕д постр╕лу Джон впав на п╕длогу. Кров струмком виливалася на кам'яну п╕длогу. П╕столет випав з руки. М╕стер Стюарт схилився на помираючим т╕лом Джона.