Коли вони вийшли з карети ╖х зустр╕в чолов╕к у вишуканому одяз╕ ╕ запитав ╖хн╕ запрошення. На це м╕стер См╕т показав два пап╕рц╕ ╕ щось шепнув на вухо чолов╕ков╕. Той в╕дкланявся ╕ сказав: "Отже, герцог См╕т Джон ╕ його юна герцогиня..."
-- Мар╕я фон Бран, - п╕дказала мандр╕вниця.
-- Перепрошую якого герцогства..?
-- Валенс╕я, - вимовив Джон, перше, що прийшло йому в голову.
-- Отже ласкаво просимо на прийом! - з шаною в голос╕ ╕ поклоном, показуючи рукою до входу ╕ проводжаючи поглядом в середину, чолов╕к попрощався з ними ╕ п╕шов зустр╕чати наступну пару.
-- Зда╓ться все пройшло гладко, - промовив Джон до Мер╕
Зайшовши всередину, вони п╕днялися сходами, вистеленими шовковим червоним килимом, до зали, де перебувала решта новоприбулих гостей. Зал виявився досить просторим. В╕н був прикрашений р╕зними картинами ╕ гобеленами. На стел╕ вис╕ла велика люстра, на як╕й палали сотн╕ воскових св╕чок. Керам╕чна плитка блищала яскравим сяйвом, в╕дображаючи гостей, що ходили по н╕й. Столи застеляли б╕лосн╕жн╕ скатертини. Слуги ходили вперед-назад ╕ розносили вишукан╕ страви для новоприбулих.
Доки Джон ╕ Мер╕ розглядали цю красу, все б╕льше нових людей приходило, доки зал не став переповнений гостями. Тут з╕бралися високоповажн╕ люди з ус╕╓╖ Алеман╕╖. Вони приходили парами. Ж╕нки носили гаптован╕ плаття, як╕ коштували ц╕лий статок, намагаючись вир╕знитись пом╕ж ус╕х. Чолов╕ки теж не в╕дставали в╕д сво╖х половинок, одягнувши парадн╕ костюми ╕ фраки.
Нарешт╕ до зали зайшов розпорядник. В╕н дав команду ╕ залунала урочиста музика труб.
-- В╕тайте герцога Ебергарда Людв╕га Вюртемберзького ╕ його дружину Генр╕етту Мар╕ю Бранденбург-Шведську!!! - промовив в╕н.
До зали зайшли чолов╕к ╕ ж╕нка. Корол╕вська пара з╕ вс╕ма почестями вклонилися ╕ прив╕тала гостей, як╕ прийшли на сьогодн╕шн╕й бал. ╤ ось нарешт╕ залунав вальс, якого так довго чекав Джон. Герцог ╕ герцогиня першими почали танцювати, в╕дкриваючи святковий бал. До них при╓дналося решта гостей, як╕ теж були не проти потанцювати.
Джон схопив Мер╕ за тал╕ю, а ╖╖ руку поклав соб╕ на плече. В╕н допомагав Мер╕, як правильно рухатися п╕д час танцю. Вони рухались швидше ╕ швидше, доки не призвича╖лись до ритму вальсу. Пара не пом╕тила, як закрутилися в вихор╕ танцю.
-- Все це схоже на казку, - промовила Мер╕.
-- Це ╕ ╓ казка! - запевнив Джон.
Через деякий час вони змучились танцювати ╕ вир╕шили прис╕сти за святковий ст╕л. До них при╓дналася пара: чолов╕к похилого в╕ку ╕ молода д╕вчина.
-- Мене звуть Джон См╕т, а мою супутницю Мар╕я фон Бран, - представився чолов╕к. - Дозвольте поц╕кавитися, як вас величати?
-- Я барон Йозеф Берном, - промовив г╕сть, - а цю юну лед╕ звати Катер╕на Романова. Це мо╓╖ двоюр╕дно╖ сестри кузина, родом ╕з Рос╕╖. Зараз ми живемо в Мекленсмургу. А зв╕дки ви будете?
-- Ми при╖хали з Валенс╕╖, це на п╕вдн╕ ╢вропи. До реч╕ тут дуже гостинний прийом. Потр╕бно буде ще раз колись сюди зав╕тати. - промовила Мер╕.
-- Хех, я сам вже тут не вперше ╕ хочу пов╕домити, що тут досить при╓мна атмосфера, - усм╕шка на лиц╕ старого аж зас╕яла.
-- Якщо ви не проти ми з Мер╕ п╕демо припудрити носик, а ви тут погомон╕ть. Гаразд? - запропонувала Катер╕на.
-- Я не проти , - промовила Мер╕.
Коли ж╕нки п╕шли, Йозеф хитро п╕дморгнув Джонов╕ ╕ запитав: "Вона часом не ваша коханка?", показуючи поглядом на Мер╕, на що Джон т╕льки негативно захитав головою.
-- До реч╕ бачите дружину Людв╕га Вюртемберзького Генр╕етту? Ще недавно вона була його коханкою, а тепер його дружина. Це вона змусила пере╖хати його в цю резиденц╕ю. Скоро вона вип'╓ з нього вс╕ соки, якщо вони не розлучаться.
-- Зв╕дки вам в╕домо так╕ подробиц╕ ╖хнього життя? - запитав Джон.
-- Кажу ж я тут вже не перший раз, - усм╕хнувся старий. - До реч╕, як щодо легенд. Ви в╕рите в привид╕в, м╕стере См╕т?
-- Звичайно н╕. Це все дурниц╕, як╕ легко пояснити.
-- Тод╕ я розпов╕м вам одну ╕стор╕ю. ╥╥ розпов╕в мен╕ ╕нший чолов╕к. Звали його Франк Зигмунд. В╕н ран╕ше багато раз╕в нав╕дувався сюди. Одного разу в╕н розказав мен╕ ╕стор╕ю, яку розпов╕в йому ╕нший, а тому ще хтось, як той чув у коридорах цього будинку якесь завивання ╕ голос, який кличе. Все це би й лишилося дурницею, якби одного дня його не знайшли мертвим. П╕сля розпов╕д╕ подейкують, що той чолов╕к помер в цих ст╕нах. А ще п╕зн╕ше, коли Франк розпов╕в це мен╕, сам в╕дкинув тут ноги. Коли його знайшли, в╕н був схожий на зморшкуватого старця, хоча я пам'ятаю його молодим ╕ енерг╕йним. Л╕кар сказав, що в╕н помер в╕д серцевого нападу. Тепер ви розум╕╓те до чого я хилю?
-- Ви дума╓те, що привид Франка прийде за вами, як колись до того прийшов, той хто розпов╕в йому цю ╕стор╕ю?! Облиште, це лише дурн╕ пл╕тки.
-- Н╕, я думаю, що це не Франк, а щось б╕льш злов╕ще стежить за вс╕ма. Щось ╕з того св╕ту...
-- Тод╕, якщо ви наст╕льки впевнен╕, давайте об╕йдемо весь д╕м ╕ вияснимо, чи це правда або вигадка. Гаразд?
-- Це безглузда ╕дея. Всього лише ╕стор╕я. П╕демо краще знайдемо наших д╕вчат.
-- Ну якщо ви так вважа╓те, ход╕мо.
В зал╕ було дуже багато людей ╕ через деякий час чолов╕ки загубили один одного у натовп╕. Джон в╕дшукав очима Мер╕ ╕ побачив, як вона з Катер╕ною про щось шепочеться ╕ см╕╓ться, дивлячись на нього. П╕д╕йшовши до них ближче, м╕стер См╕т розпов╕в, що вони п╕шли ╖х шукати ╕ тепер, коли в╕н знайшов ╖х, загубив Йозефа Бернома. Джон наказав Катер╕н╕ залишитися в бальн╕й зал╕, доки вони з Мер╕ в╕дшукають Йозефа.
Вони об╕йшли половину резиденц╕╖, заглянувши у р╕зноман╕тн╕ м╕сц╕, але барона н╕де не виявилось. Мандруючи нап╕втемними коридорами десь далеко почулося завивання. Мер╕ ╕ Джон зупинились, затамувавши подих.
-- Що це може бути? - запитала д╕вчина.
-- Зда╓ться мен╕, що це добром не зак╕нчиться, - в╕дпов╕в чолов╕к, п╕дн╕маючись на другий поверх. Тод╕ в╕н вир╕шив розпов╕сти ╕стор╕ю, що розпов╕в йому Йозеф.
-- Ти вважа╓ш його пересл╕ду╓ злостивий привид? - спитала Мер╕.
-- Не знаю. Бути цього не може. Але ми обов'язково це вияснимо.
Ще деякий час вони блукали по коридорам палацу, але сл╕д╕в старого н╕де не було. Стар╕ дошки поскрипували п╕д килимною дор╕жкою. Мармуров╕ стату╖, що стояли в коридор╕, осв╕тлювало примарне м╕сячне св╕тло. Раптом, десь далеко Джон почув ледь чутний шеп╕т, в╕д чого в╕н аж зригнувся.
-- Ти це чула? - запитав чолов╕к у Мер╕.
-- Чула що? - в╕дпов╕ла вона.
Вони продовжили йти дал╕. Раптом голоси стали гучн╕шими. Джон продовжував йти на звук, а Мер╕ йшла сл╕дом за ним.
-- ╢ тут хто? - гучно запитав м╕стер См╕т.
Н╕хто не в╕дгукнувся, лише легке в╕длуння пройшлося по коридору. М╕сячне сяйво осв╕тляло ╖м шлях. Чим ближче Джон п╕дходив до джерела звук╕в, тим ч╕тк╕ше в╕н чув голоси, що доносилися з-за дверей к╕мнати. Його рука мимовол╕ потягнулася до клямки дверей. Вони з легк╕стю в╕дчинились ╕ вони зайшли всередину.
* * *
З к╕мнати в╕яло затхлим пов╕трям. Коли пара зайшла в к╕мнату, двер╕ за ними неспод╕вано зачинилися. Джон спробував в╕дчинити ╖х, але двер╕ не п╕ддавалися. Мер╕ м╕цно стиснула Джона за руку. К╕мнату заполонило тьмяне св╕тло, яке розр╕зало темряву. Пори вс╕ звуки, що чув Джон, к╕мната виявилась порожня. Мер╕ припустила, що це йому причулося, бо вона не чула голос╕в, але Джон в╕дразу заперечливо похитав головою.
Пара почала вивчати к╕мнату. Вона була простора з високою стелею. Схоже, що це був каб╕нет. Тут знаходилася шафа, невелике л╕жко, тускле дзеркало, письмовий ст╕л. На стол╕ стояли запален╕ восков╕ св╕чки. В╕кна прикривали штори. Джон розсунув ╖х, щоб визирнути на вулицю, але побачив лише непроглядну темряву.
-- Не думаю, що вибити скло буде хорошою ╕дею. Зда╓ться, ми опинились в пастц╕ з яко╖ нема╓ виходу, - напруженим голосом мовив Джон.
-- Як це нема виходу? - запитала Мер╕.
-- Можу т╕льки припустити, що к╕мната, як мильна бульбашка, в╕ддаля╓ться все дал╕ в╕д решти св╕ту. Це важко пояснити, але поки ми тут, нас в╕дд╕лило в╕д реальност╕. Якщо вийти кр╕зь в╕кно або двер╕ ти опинишся на вол╕, але часовий пот╕к вип'╓ з тебе всю житт╓ву енерг╕ю. Це квиток в один к╕нець: зайти можна, а вийти н╕. Мен╕ шкода, Мер╕.