— Що ж, — почав Тофіль, — Камінський перебував тут з 1880-го до 1902 року. Влітку ми його відпустили...
— З якого року? — перепитав Вістович.
— З тисяча вісімсот вісімдесятого, — повторив психіатр, тицяючи пальцем у першу сторінку.
— Якраз у 1891 році подібного циклу вбивств не було, — тихо промовив комісар, — а щойно його випустили, як...
Він не договорив, зустрівшись поглядом з ад’юнктом. Очі Самковського так само палали. Схоже, вони чудово розуміли один одного.
— От що цікаво, — Тофіль несподівано сам захопився медичною книжкою свого пацієнта, наче вперше в житті її побачив, — у дитинстві цей чоловік зазнавав сексуальних знущань від гувернантки. У своїх спогадах він згадував п’ять таких випадків, коли йому було одинадцять. Одного разу вона роздяглася перед ним і змусила хлопчика її пестити... Іншого — кохалася з чоловіком у нього на очах... Ще три випадки далі...
Професор почав захоплено гортати аркуш за аркушем, доки не перечитав усе.
— Будь-який дорослий чоловік радо б віддався цій гувернантці, але одинадцятирічний Камінський з’їхав з глузду, — врешті підсумував Тофіль.
— У медичній картці є дата його народження? — запитав комісар.
— Звісно, — професор відгорнув сторінки назад, — зазначено 1849 рік...
— Отже, в 1869-му, коли сталися перші вбивства жінок, Камінському було вже двадцять років. А тепер йому лише п’ятдесят три. Як бачимо, він не був ані занадто молодим, ані занадто старим для злочину.
— Що йому за це світить? — чомусь запитав Тофіль.
— Петля, професоре. Цю падлюку повісять, — відповів за шефа Самковський.
— Навіть незважаючи на його психічний стан?
— Ви ж його відпустили, докторе, — нагадав Вістовим, — отже, вважали здоровим.
— Не я так вважав, а ціла медична комісія, пане комісаре, — уточнив Тофіль, — я не відчуваю за собою жодної вини, коли хочете знати.
— Ніхто й не звинувачує вас, професоре, — примирливо сказав Вістовим, — зрештою, зараз мене цікавить важливіше.
— Що саме?
— Де знайти цього Камінського.
— Думаю, панове, слід розпочати з маєтку Камінських, — без вагань запропонував психіатр.
— Чудово!
Поліціянти підвелися, і Самковський рушив до дверей. Комісар усе ще стояв навпроти Тофіля.
— Ви поїдете, професоре? — запитав він. — Гадаю, нам може знадобитися ваша допомога.
М’язи на обличчі психіатра сердито сіпнулись, проте він лише попросив зачекати кілька хвилин на нього.
— З вами вирушить ад’юнкт Самковський, — повідомив комісар, одягаючи капелюх.
— А ви, комісаре? — здивовано спитав практикант.
— А я спробую знайти Камінського іншим шляхом.
Вістовим прочинив двері і вийшов у коридор, де знову чулося сопрано однорукої оперної діви.
До прибуття краківського потяга залишалось чверть години. Комісар притулився до вокзальної колони і сховав руки в кишені плаща. Він одразу ж сіпнувся назад, згадавши, що колона брудна від сажі й кіптяви, яку залишали поїзди. Утім, було надто пізно. На плечі Вістовича з’явився ледь помітний чорний візерунок. Спересердя вилаявшись, комісар сягнув до нагрудної кишені, звідки дістав хустинку і спробував з її допомогою позбутись бруду, але марно. Довелося із цим змиритися.
Чоловік поруч не припустився такої необачності. Вістовим заздрісно глянув на його чистий верхній одяг і ще раз відзначив, що Альфред Шимонович, власник «Крамниці східних секретів», страшенно хвилюється. Комісара турбувало найперше те, що через це своє дурнувате хвилювання Шимонович може не помітити свого постачальника опіуму.
— Ви завжди зустрічаєтесь біля потяга? — запитав Вістович.
— Так, — відповів той.
— Дивно, я б обрав яке-небудь безлюдне місце або вашу крамницю, — зазначив комісар.
Шимонович заперечливо похитав головою.
— Так виглядає, ніби я зустрічаю родича, — пояснив він.
— Сьогодні він повинен вам щось передати?
— Ні, з Лемберга він прямує до Росії, тож я маю скласти замовлення.
— Що ще ви зазвичай замовляєте, окрім опіуму? — знову спитав комісар.
Шимонович прикусив губу і відвів погляд. Йому не хотілось відповідати.
— Кажіть, бо не залишу цілим жодного вашого фарфорового слоника, — нагадав про свою погрозу комісар.
— Все те, чим торгую, — плаксиво відповів той.
— Що ще?
— Іноді прошу його привезти російську горілку.
— А як він переходить з усім цим Броди? — поцікавився Вістович.
— Не знаю, це не мій клопіт, — відповів Шимонович.
Комісар мовчки погодився з таким твердженням. Невдовзі до перону почав прибувати краківський поїзд. Торговець став за колону, хоча ледве чи могли б його помітити в густій парі, яку видихав поїзний механізм, огортаючи нею все навколо.
— Не пропустіть його! — крикнув комісар.
Шимонович кивнув. Йому понад усе хотілося, щоб усе закінчилось, а закінчитися це могло тільки тоді, коли він викаже свого кур’єра.
Поїзд зупинився, і пара довкола нього майже вляглася. Вагон першого класу опинився якраз навпроти Вістовича і торговця. З нього вийшов кондуктор, а потім неквапно почали виходити пасажири. За кілька хвилин у дверях вагона з’явився середнього зросту чоловік у дорогому рединготі з циліндром на голові.
— Ось він, — сказав Шимонович.
— Упевнені? — перепитав комісар, не зводячи очей з пасажира.
— Так, ми вже не раз зустрічалися.
— Чудово.
Вістович повільним кроком рушив уперед і помітив, що двоє поліцейських неподалік пильно за ним спостерігають. Він знав, що вони допоможуть, коли щось піде не так. Проте все вийшло якнайкраще.
— Пане Дервіль? — звернувся він до прибулого кур’єра.
— Oui c’est moi[8], — була відповідь.
— Дозвольте допомогти вам із валізою, сказав комісар і потягнувся до його багажу.
— О, не турбуйтесь, — відповів пасажир, — вона неважка...
— Мені не завдасть клопоту, — широко усміхаючись, наполягав комісар.
Вістович узявся лівою рукою за його валізу і відчув, як той інстинктивно тягне її до себе. Та перш ніж Дервіль позбувся надокучливого помічника, комісар одним блискавичним рухом закріпив на його зап’ясті браслет наручників. Той смикнувся ще раз, але відчув, що прикутий до цього чоловіка, який до того ж важчий і, безперечно, сильніший за нього. Усе ще посміхаючись, Вістович урочисто промовив:
— Ласкаво просимо до Львова, пане Дервіль!
Той дивився на нього, не кажучи ані слова.
— Тепер можете взяти свою валізу, — додав комісар, — я насправді не мав наміру її нести.
— Можу я дізнатися, у чому винен? — хриплуватим голосом і вже без французького акценту запитав Дервіль.
— Звісно, — відповів комісар, — у тому, що львів’яни мають змогу насолоджуватись опіумом, нелегальною російською горілкою та іншими благами.
— Де докази? Де свідки? — занервував той.
— Один зі свідків спостерігає за нами он з-за тієї бруднющої колони, це пан Альфред Шимонович, ви добре його знаєте, — сказав Вістович, — а докази, пане Дервілю, заховані в його «Крамниці східних секретів» поміж фарфоровими слониками, за яких він так боїться.
Кур’єр сердито зиркнув у бік Шимоновича, але його самого не побачив.
— Куди ми зараз? — понуро запитав він у комісара.
— На Академічну, пане Дервіль, — відповів той, — по дорозі матимете змогу помилуватися наймальовничішими куточками Львова. А я, знаєте, не найгірший оповідач...
Найімовірніше, щойно прибулому пасажиру краківського потяга плювати було на львівські краєвиди, але він слухняно подався слідом. Хоча б тому, що не мав змоги відстати від поліціянта бодай на крок.
На допиті він виглядав спокійно і попросив дозволу закурити. Самковський підсунув йому попільницю і сів навпроти. Ад’юнкт щойно повернувся з маєтку Камінських, однак там повідомили, що господар давно виїхав на лікування до Трієста і відтоді не з’являвся у Львові. Утім, поліцейський був переконаний, що це безсовісна брехня, і по прибутті в дирекцію одразу ж написав рапорт, вимагаючи цілодобового стеження за маєтком. Вістович черкнув на ньому своє «Zgadzam siç», і тепер був потрібен тільки підпис директора та двоє вільних агентів.