— Дякую. Я надішлю вам щось зі своєї колекції і спробую більше не турбувати, — сказав він.
— Я трохи погарячкував, — знічено мовив директор, — багато роботи, знаєте... Утім,, все ж допоможу слідству, коли що.
З цими словами вони й попрощались.
О десятій вечора потяг прибув до Кракова. Вістович зійшов на перон і впевненим кроком попрямував у місто. Перетнувши Двірцеву площу, комісар вийшов на вулицю Баштову і подався нею до Флоріанської вежі. Зима у Кракові була такою ж безсніжною, як і у Львові. Вечірня паморозь чіплялась до голих знечулених дерев, а паркові ліхтарі, здавалося, ледь-ледь просвітлюють густий вологий простір.
Попереду завиднівся широченний силует Барбакану, а навпроти нього, посеред давньої фортечної стіни, височіла Флоріанська вежа. Брама внизу була незамкнена, і вечірній гість проник через неї у Середмістя.
Тут він пришвидшив крок і невдовзі опинився на Марійській площі поруч катедри. На хвилину зупинившись, щоб пригадати потрібний напрям, Вістович зрештою подався просто на Ринок, до Сукеніц, а звідти рушив до одного з темних пасажів. Після чималих зусиль йому вдалося розшукати невеликий гучний заклад з промовистою назвою «Pijalnia wódki». Набравши досить свіжого повітря в легені, комісар зайшов досередини.
За більшістю столиків сиділи гучні пияцькі компанії, і тільки за одним нудьгував самотній чоловік, перед яким стояла вже порожня чарка і тарілка з напівз’їденою канапкою. Вістович упевнено рушив до нього.
— Я думав, ти вже не прийдеш, — замість привітання сказав той, побачивши комісара. — Наступна за твій рахунок.
Чоловік вказав пальцем на чарку.
— Я маю дещо краще для тебе, Яцку, — відповів львів’янин, також сідаючи за стіл.
З цими словами Вістович дістав зі своєї невеликої дорожньої валізи пляшку «Baczewski» і поставив її перед співрозмовником.
— Гарний початок, — схвально кивнув той, — тепер давай замовимо ще якусь загризку, — бо я вмираю з голоду.
Він узяв канапку і з полегшенням запхнув її в писок. Більше не треба було розтягувати задоволення.
— Замовляй ти, — відповів Вістович.
— Тут готують непоганий бігос, — з повним ротом пробубонів чоловік, — раджу спробувати.
— У Кракові я завжди беру шарлотку, — сказав комісар.
— Як хочеш, — той нарешті розжував і ковтнув, — а я візьму бігос...
Підійшов господар, і чоловіки зробили замовлення.
— Маєш новини для мене? — перейшов до діла Вістович.
— В мене були новини вже за кілька годин після того, як я отримав твою телеграму, — хвалькувато відповів той. — Я маю дещо на твого мадяра.
Комісар посміхнувся. Він добре знав, що це не пусті слова. Яцек Жила,, кримінальний кореспондент краківської газети «Czas» був талановитим нишпоркою. До цього додавались його природна сміливість та неабиякий фарт. Досить швидко у Жили з’явилася ще одна професія: він почав працювати як приватний детектив. Звісно ж, клієнтів йому не бракувало.
Щоправда, Жила мав і слабкості, найголовніша з яких — це жінки. Щойно отримавши гонорар, він прямував до улюбленого борделю і витрачав там усе, що заробив своєю небезпечною працею.
Вістович, вирушаючи до Кракова слідом за скрипалем, хотів мати додаткові козирі проти цього Перчені. Дізнатись якусь таємницю, яку скрипаль приховував від інших. Тоді, відповідаючи на запитання, він буде з комісаром максимально щирим. Звісно, могло виявитись, що ніяких таємниць маестро не має, і його особисте життя таке ж бездоганне, як і ноти, котрі линуть з-під його смичка, але якщо ці таємниці таки існують, то Яцек Жила про них дізнається.
Між собою львівський комісар і краківський журналіст зналися давно. Не раз і Вістович ставав тому в пригоді. Особливо якщо потрібні були відомості з російського кордону. Тоді комісар не лінився і вирушав у Броди або ж усе, що міг, робив у Львові. Таким чином, обидва завжди докладали зусиль, щоб не підвести один одного.
— Тебе дивувало, чому цей Перчені прибув до Кракова за тиждень до концерту? — запитав журналіст.
Він вирішив зробити перерву в смакуванні бігосу і відкинувся на спинку стільця.
Вістович кивнув.
— Усе дуже просто: у маестро тут коханка. Пишнотіла і жагуча ягідка з Клєпажу змусила його забути про дружину, як про вчорашній сон, — Жила з насолодою вимовляв кожне слово. — Сьогодні опівночі в гарненькому готелику на березі Вісли у них побачення... Як ти сам розумієш, Адаме, кращого місця і часу для допиту нашого клієнта годі й шукати.
Вістович дістав з кишені годинник.
— Година Залишилась, — сказав він.
— Устигнемо, — відповів журналіст, — звідси не більше двадцяти хвилин доброї ходи. — А ще цей Паганіні полюбляє брати участь у спіритичних сеансах, — знову напхавши рота, сказав Жила. — Але про них він сам тобі розкаже...
Далі чоловіки заговорили про те про се, аж поки не настав час іти. Вістович розплатився за вечерю, і вони вийшли на вулицю. Перетнувши Ринок, подалися Гродзькою, далі Бернардинською і невдовзі опинилися на березі Вісли. Ліворуч від них крізь темряву проглядався Вавель. Чоловіки рушили набережною, аж поки справді натрапили на маленький готелик, оточений зусібіч ліхтарями.
Жила впевнено підійшов до дверей і легенько постукав. Його чекали: двері прочинилися майже одразу, і всередину їх пропустив статечний швейцар.
— Другий поверх, двадцяті покої, — промовив він і простягнув ключ.
Обережно піднявшись сходами, чоловіки зупинились біля потрібного номера. Зсередини долинали звуки скрипки.
Жила єхидно посміхнувся.
— Розважає свою ягідку, — промовив він.
Журналіст нахилився до замкової шпарини і, приглядівшись, задоволено усміхнувся.
— Видно їх добре. Почекаємо трохи...
Невдовзі музика стихла, а натомість почулось легке шурхотіння і приглушена розмова. Жила відірвався від шпарини.
— Гадаю, ми ще встигнемо викурити по цигарці, — сказав він, відходячи убік.
Комісар кивнув і, діставши портсигар, приєднався до нього. На душі Вістовичу раптом зробилося препаскудно. Там, за дверима, двоє — чоловік і жінка — насолоджуються одне одним, розтягуючи задоволення наскільки це можливо. Навряд чи їм спадає на думку, що от-от в їхній потаємний рай увірвуться чорти в особі львівського поліцейського і місцевого нишпорки.
Вістович відчував і деяку заздрість. Уже довгий час він сам не міг володіти жінкою без будь-яких сторонніх думок і відчуттів. З повіями ніколи не був тверезий, а поруч з Бейлою почувався винним. Винним у тому, що повернувся б до дружини, якби та його потребувала. І в тому, що не міг нічого пообіцяти Бейлі, окрім своїх не надто частих візитів. І хоч вона нічого й не просила, а тільки завжди неквапно роздягалася і йшла до нього в ліжко, він однаково не міг сповна насолодитись її гарячими любощами.
З-за дверей почувся щасливий жіночий стогін. Жила знову єхидно усміхнувся і, загасивши недопалок, дістав з кишені спочатку ключ, а потім невеликий шпигунський «Ехро».
— Зроблю кілька знімків на згадку, — пояснив він.
Двері вдалося прочинити безшумно. Утім, навіть якби до кімнати увірвався цілий ескадрон кавалерії, коханці б його не помітили. Вони солодко вовтузились на розстеленому ліжку, відкинувши ковдру, тому перше, що побачили неждані гості, — голу дупу Ласло Перчені поміж парою струнких жіночих ніг. Стискаючи коханця стегнами і колінами, жінка сама, здавалося, вганяла його тіло у своє гаряче лоно. Руки її при цьому тримали його за плечі, час від часу впиваючись нігтями в шкіру і залишаючи на ній криваві подряпини. Було зрозуміло, що от-от хтось із них першим досягне фінальної насолоди.
В цю мить Жила голосно вигукнув:
— Jó estét![14]
Бідолашний скрипаль підскочив так, мовби його вразило струмом. Жінка одразу ж застогнала ще дужче, вочевидь якраз досягаючи жаданої сатисфакції. Одночасно клацнув фотоапарат журналіста.
— Мі történik?[15] — сердито закричав угорець, намагаючись чимшвидше надягти штани.