— Тепер ходімо, — спокійним тоном промовив доктор, поставивши келишок на крихітний журнальний столик.
Мамка Цимес попросила чоловіків іти слідом за нею і за кілька хвилин привела їх до вже знайомої Вістовичу кімнати.
Доктор Фельнер підійшов до ліжка і обережним рухом відкрив обличчя трупа, як це годину тому зробив комісар.
На превеликий подив Вістовича і пані Цимес, лікар не відсахнувся і не вимовив жодного лайливого слова. Звісно, трупи у його практиці були звичною річчю, але ж цей не був схожий на решту. Особливо з огляду на те, що з моменту смерті минуло зовсім мало часу.
— Ми знайшли її сьогодні, — спантеличено мовила господиня.
— Я бачу, — коротко відповів Фельнер.
— Так, але на вигляд тіло...
— Як мумія, — перебив доктор. — Це я також бачу. Але на ній свіжа спальна білизна, на столику сьогоднішній недопитий чай і якийсь дурнуватий дамський романчик, закладений приблизно на сороковій сторінці. Цього досить, аби зрозуміти, що смерть настала нещодавно.
Вістович посміхнувся. Коньяк вчинив з Фельнером диво.
— Що ж з нею сталося? — запитала Мамка Цимес.
— Треба забрати тіло до мене, на Пекарну[22]. Там і розберуся...
— Послухайте, докторе, — господиня благально поглянула на Вістовича, шукаючи в нього підтримки. — Я б не хотіла, щоб цей прикрий випадок набув розголосу. Мені геть не потрібен поспільний інтерес до мого дому... Якщо ваше мовчання має ціну, то я пристану на неї, якою б великою вона не була.
— Тут річ не в ціні, дорога пані Цимес, — похитав головою доктор.
— А в чому ж?
Фельнер відкликав комісара вбік.
— Маєте талант, Вістовичу, — тихо промовив доктор. — Де ви — там неодмінно якась халепа.
— Дідько з ним, Фельнере. Дослідіть труп і, якщо нічого серйозного, то візьміть гроші і забудьте, — відповів той.
— Якби все було так просто... Втім, я вам зараз дещо скажу, а ви вже вирішуйте, як бути далі.
Фельнер подивився у бік трупа, ніби хотів ще раз у чомусь переконатись. Потім перевів погляд на Вістовича і сказав ще тихіше, але чітко вимовляючи кожне слово:
— Пригадуєте справу про смерть професора Сабінського? Точніше, там не було ніякої справи, а тільки здогадки його колеги Зільмана, які ви доручили перевірити Самковському.
— Пригадую, — відповів комісар.
— Самковський попросив мене оглянути тіло покійного професора, — продовжив Фельнер. — І от що я скажу, Вістовичу: труп стариганя виглядав так само, як цей.
Доктор дістав портсигар, добув звідти цигарку собі й Вістовичу і, вже голосніше, спитав дозволу закурити в господині, що стояла від них поодаль. Коли та дозволила, чоловіки продовжили свою притишену розмову.
— Можна припустити, що професор і за життя виглядав не надто свіжо, — вів далі Фельнер, випускаючи два струмені диму зі свого широкого носа. — Але так швидко не розкладаються навіть у старечому віці. Що вже й казати про цю молоду блудницю.
— Звісно, це тільки здогади, — додав він, трохи помовчавши. — Точніше скажу, коли зроблю обидва розтини.
— Гадаєте, обоє вмерли від однакової хвороби? — запитав комісар.
— Хтозна, хтозна. Наразі тільки думки, Вістовичу... Що ж, буду вдячний, якщо виведете мене звідси тим самим шляхом, яким і привели. Тіло нехай господиня перевезе в морг.
Вона, безперечно, може це зробити таємно, якщо їй справді так не хочеться розголосу.
Коли вони попрощались, Вістович повернувся в кімнату, де лежала покійниця. Тепер він ретельно обстежив тут кожну деталь.
— Чимось панові допомогти? — обережно запитала Мамка Цимес, несміливо заглядаючи з-за дверей.
— Зайдіть сюди, — сказав комісар. — Сядьте...
Господиня вмостилася на край фотеля.
— У цій кімнаті Софія жила чи приймала клієнтів? — запитав Вістович.
— І те, й те, — відповіла жінка.
— Коли в неї востаннє був чоловік?
— Два дні тому, перед тим як їй стало зле.
— У вас є список її відвідувачів?
— Звісно, ні. Ви ж знаєте, комісаре, тут усе анонімно...
На цих словах пані Цимес лукаво усміхнулась.
— Тоді вам доведеться напружити пам’ять і згадати кожного, — мовив поліцейський.
— Чоловіки, здебільшого, приховують свої справжні імена, коли приходять сюди, пане Вістовичу.
— Якщо так, то ви їх детально опишите. Хоча б п’ятьох останніх.
— Я спробую, — кивнула жінка.
Вона виглядала втомленою, проте Вістовичу було її не шкода.
— Ви дозволяєте дівчатам курити в покої? — продовжив він свій допит.
— Аж ніяк! Більше того, я заборонила їм курити взагалі. Від цього жовтіють зуби...
— Отже, курять тільки клієнти?
— Так. А чому ви питаєте?
— На підвіконні лишився цигарковий попіл, — сказав Вістовим. — На щастя, тут кепсько прибирали.
— Пане комісаре...
— Даруйте, не хотів вас образити.
Комісар ще раз оглянув покої і зробив кілька записів у своєму блокноті.
— Найміть якихось волоцюг і перевезіть тіло до моргу. Найкраще — після півночі, під ранок. Тоді місто зовсім безлюдне, — сказав він, виходячи з кімнати.
— Зрозуміло, — проскиглила Мамка Цимес йому вслід.
Вістовим пройшовся бордельним коридором. Біля кімнати Янки він зупинився і хвилину-другу поміркував, чи заходити. Врешті, постукав і, прочинивши незамкнені двері, зазирнув досередини. В кімнаті було темно, і тільки постать Янки сіріла у квадраті дощового вікна. Ступивши крок, Вістовим зачинив за собою двері.
— Ти залишишся? — тихо спитала Янка.
— Ні, мені треба йти, — відповів комісар.
— Шкода, — мовила вона.
— Я маю кілька запитань до тебе. — Вістовим сів на стілець.
— Хочеш знати щось про Софію?
— Вгадала.
— Що ж, питай, — зітхнула Янка.
— Розкажи, яку вона мала вдачу. Була переважно веселою чи сумною? Які мала звички? Мала коханця чи тільки бордельних клієнтів?
— Ми всі тут маємо тільки тих, хто нас купує, — сказала дівчина. — Мамка за цим стежить. Фацетам не може подобатись, що їхня дівчина — повія, правда ж?.. Не скажу, що ми добре зналися з Софією, але були схожі з нею. Її тут недолюблювали, як і мене...
— Чому?
— Я ніколи не відкривала душу цим дурепам, завжди все тримала в собі. Це не може подобатись, — пояснила Янка. — Софія ж просто поводилась зверхньо... Подейкують, що вона була зі знатної родини, отримала гарну освіту, але вийшла заміж за якогось пройдисвіта. Одного дня той змусив її переспати з іншим чоловіком, щоб розплатитися з ним за свій картярський борг. Потім це повторювалось знову і знову. Кожен, хто обігрував її чоловіка в карти, міг увечері встромити його дружині... Урешті, він її програв, наче якусь річ. Кажусь, Софія просила допомоги в родини, але через її славу рідні від неї відмовились. Не знаю, що було далі, але врешті вона опинилася тут. От і все, що я знаю про цю бідолаху, комісаре.
— Ти сказала, що Софія отримала гарну освіту. А не знаєш часом, де вона вчилася? — запитав Вістович.
— Десь тут, у Львові. Де можуть навчатися благородні панянки? — іронічно сказала Янка.
— Гаразд, дізнаюся.
— Нащо ти розпитуєш? Хіба вона померла не від хвороби?
— Хтозна.
Янка стрепенулася.
— Йди вже звідси, — сказала вона. — Бо тільки страху на мене наганяєш. І жалю...
Вістович підвівся і, попрощавшись, вийшов за двері. За кілька хвилин комісар уже був посеред темної сирої вулиці і поспіхом прямував у бік Академічної.
Діставшись до свого кабінету, комісар запалив світло і, сівши за столом, довго курив. Попри все, він почувався тепер краще, аніж тоді, коли востаннє звідси вийшов. Вістовичу несподівано шалено запраглось працювати, мовби хтось добряче почистив та освіжив його мозок. Попри пізню годину, спати не хотілося. Він знову і знову обмірковував події дня та подумки повертався до кімнати борделю, де було знайдено мертву блудницю. Навіть якщо вона померла від невідомої хвороби, яку підчепила від одного з клієнтів, комісарові хотілося дізнатися про небіжчицю якнайбільше. Десь у глибині його нутра гостро відчувалась жалість до неї. Хто цей негідник, що в такий огидний спосіб поламав їй життя? Може, колись він йому трапиться. А вже що робити з таким, комісар знав.