— Ось що ми зробимо сьогодні, — сказав Вістович підлеглому, коли Марія пішла: — Я зустрінуся з цим Еріком Міллером, а ви, щойно вас тут замінять, знайдіть Фельнера і разом з’ясуйте одну річ.
— Що саме? — перепитав Самковський, не перестаючи жувати.
— Чи траплялися у Львові за останній час ще випадки таких смертей, як смерть професора і Софії Вільчевської, коли від трупів залишився ледь не сам порох.
— Niema sprawy, szefie[29], — відповів ад’юнкт і запхнув до рота черговий кусень випічки з конфітуром.
— От і гаразд.
Поліцейські закінчили сніданок, і комісар першим вийшов з будинку.
До Винників, де власне знаходилась тютюнова фабрика, з Личаківської було недалеко, але через дощі, які не припинялися у Львові вже кілька днів, дорога перетворилася на суцільне глиняне місиво, і фіакр діставався туди майже годину. Опинившись нарешті у потрібному місці, Вістовим з жахом подумав, що сьогодні йому ще повертатись до Львова тим самим шляхом, і, не стримавшись, голосно вилаявся.
Ерік Міллер був у своєму кабінеті й, отримавши візитівку поліцейського, наказав його впустити. Коли Вістович зайшов, чоловік виглядав дещо здивованим, але привітно простягнув йому руку і запросив сісти.
— Не очікували візиту поліції, пане Міллере? — запитав комісар, трохи затримавши погляд на вікні, звідки проглядався чудовий краєвид на довколишні ліси.
— Щиро кажучи, ні, — відповів той. — Тому радий буду дізнатися, чим можу стати в пригоді.
Міллер говорив польською з помітним німецьким акцентом.
— Гаразд, тоді одразу до справи, — мовив гість, зрозумівши, що пропозиції випити він не дочекається. — Ви навряд чи про це знаєте, пане директоре, але кілька днів тому у Львові померла молода дівчина на ім’я Софія Вільчевська.
Міллер знизав плечима.
— Шкодую, пане Вістовичу, але це ім’я нічого мені не говорить.
— Звичайно. Навряд чи ви маєте звичку нотувати імена повій, з якими мали інтимні стосунки.
Міллер здивовано глянув на комісара, але сприйняв його слова спокійно. Трохи помовчавши, він підвівся з крісла і підійшов до вікна.
— Вип’єте, комісаре? — раптом сказав він. — У мене є «Baczewski».
Вістович похитав головою. Тепер ця пропозиція не принесла йому радості.
— Тоді послухайте, — чоловік заговорив раптом дещо різким тоном. — Я віденець, і хоч маю в Лемберзі серйозні справи, все ж не залишуся тут назавжди. Окрім усього, я вдівець, тож, як ви розумієте, не зраджую дружину в прямому розумінні. Додам, що мені здебільшого начхати на мою репутацію, тож свою спробу мене шантажувати вважайте проваленою, пане Вістовичу...
— Я не збирався вас шантажувати, — заперечив комісар.
— Он як? Тоді до чого ця розмова?
— Ви надто поспішаєте з висновками, пане Міллере, а я всього лишень маю до вас декілька питань.
— Ich bin ganz Ohr[30], — сказав той.
— Ви часом не помітили, що та дівчина кепсько почувалась, коли була з вами? — запитав Вістович.
— Ні, виглядала здоровою.
— А не скаржилась на інших клієнтів?
— Ми майже не розмовляли, пане комісаре.
— Отже, ви мовчки примусили її шмагати вас?
— Я не змушував. Просто запитав, чи вона згодна це робити... Якби відмовилась, я б не наполягав.
— Які цигарки ви палите, пане Міллере? — змінив тему поліцейський.
— Яке це має значення?
— У тій кімнаті, де ви були з Софією, я знайшов цигарковий попіл на підвіконні.
— Ви розчаруєтесь, пане Вістовичу, але сам я майже не палю. Вкрай рідко. Настільки рідко, що пам’ятаю дні, коли дозволяв собі викурити бодай одну цигарку, — промовив Міллер. — Тож можу запевнити вас, попіл залишив не я.
— Знаю, — кивнув комісар, — ви були в Мамки Цимес двадцять другого жовтня, а курили в кімнаті Софії за два дні до її смерті.
— Звідки ви знаєте, коли там курили?
— Бо в кімнаті не прибирали, відколи дівчині стало погано.
— Отже, курив останній клієнт? — з несподіваним азартом сказав Міллер.
— Більш того. Курив убивця або той, хто пов’язаний з убивцею. Можливо, виконавець злочину.
— Он воно що. То ви розслідуєте вбивство?
— Офіційно — ні. Але те, що її вбили, вже не викликає сумніву.
Міллер трохи помовчав, видно, для того, щоб зібрати думки докупи.
— І все ж... Чим я можу вам допомогти? — запитав він після паузи.
Вістовим дістав з кишені невеличке пуделко.
— Якщо я покажу вам цей попіл, ви зможете вгадати марку цигарок? — запитав він.
Міллер стенув плечима.
— Я, звісно, багато знаю про тютюн... Спробую.
— Якщо не скажете ви, то не скаже ніхто, — мовив комісар і простягнув власникові тютюнової фабрики скриньку.
— Що ж, дякую за таку оцінку.
Міллер відкрив кришечку і висипав цигарковий попіл на чистий аркуш паперу, що лежав на його столі. Кілька хвилин він уважно придивлявся, а тоді сказав:
— Безперечно, не львівський тютюн. Попіл надто чорний... Крім того, в цьому тютюні не було жодного іншого компонента...
— Що ви маєте на увазі? — з цікавістю перепитав Вістовим.
— Бачте, комісаре, іноді для кращого смаку ми додаємо деякі ароматичні компоненти, тут їх не було. Втім, головне не це, а характерний чорнющий колір.
Ще кілька хвилин він розглядав попіл у збільшувальне скло.
— Боюсь помилитися, пане Вістовичу... — нарешті сказав чоловік. — Боюсь помилитись, — знову повторив він, — але, здається, це були цигарки «Roth-Händl»... Тільки для них використовують такий тютюн.
— Австрійські? — перепитав комісар.
— Німецькі.
— А їх можна купити тут? — вирішив уточнити Вістовим.
— Сумніваюся. Навіть більше. Впевнений, що ні. Їх не купити навіть у Берліні чи Бреслау. Хіба що в...
— ...в Данцігу? — вирвалось у Вістовича.
— Логічно, — посміхнувся Міллер. — Там їх виробляють. Вони дуже міцні, тому курять їх переважно моряки і портові робітники.
Комісар задумався, і за кілька хвилин Міллеру навіть здалося, що той забув про його існування. Врешті, господар мусив кашлянути, щоб якось нагадати про себе.
— Усе гаразд, пане Вістовичу? — запитав він, коли поліцейський знову перевів погляд на нього.
— Так, — відповів той. — Дякую вам за допомогу. Мені час іти.
— Що ж, звертайтесь, якщо раптом буду ще потрібен.
Міллер простягнув гостеві на прощання руку. Той мляво її стис і все ще у глибокій задумі вийшов з кабінету.
Діставшись до Львова, комісар не поспішав іти в управління поліції, а повернув до кав’ярні Шнайдера. Хотілося випити і ще раз обміркувати декілька здогадів, що раптово спалахнули в його голові яскравим полум’ям, обпікаючи тепер усе єство. Запримітивши на шинквасі телефонний апарат, Вістович запитав, чи може ним скористатись. Господар охоче дозволив.
— Прошу з’єднати з моргом на Пекарній, — сказав він телефоністці якомога тихіше, щоб не привертати увагу. — Так, з моргом... Я впевнений, що за ними закріплений номер. Перевірте ще раз... От бачите, я був правий.
Чекаючи на з’єднання, Вістович глянув на годинник. Була друга пополудні. Якщо він усе порахував правильно, то Фельнер має зараз бути саме на Пекарній. За кілька хвилин він з радістю почув малоприємний голос поліційного лікаря:
— Am Apparat![31] — буркнув той. — Feiner.
— Вістович, — відповів комісар. — Добре, що ви там, докторе...
Проте співрозмовник виявився іншої думки:
— Кожного разу, коли звучить ваш голос, Вістовичу, слід чекати якоїсь гидоти, — мовив він. — Востаннє це була мертва шльондра.
— От про неї і йдеться, — сказав комісар. — Тіло ще в морзі?
— А ви гадали, вона встала і пішла назад у бордель?
— Звісно ні. — Вістович ледве стримувався, щоб не відповісти йому в тон. — Ви не помітили на ньому яких-небудь дрібних ран?