— Гадаю, вас не образить те, що я не назову свого імені, пане Вістовичу? — сказав той, коли вони стали один навпроти одного. — Воно вам, повірте, ні до чого.
Комісар уже хотів відповісти, що йому взагалі плювати, хто перед ним, але чоловік вправним рухом сягнув до кишені і дістав звідти пачку рівненько складених банкнот.
— Візьміть, — мовив він. — Тут стільки, що вам вистачить на рік. Це за вашу мовчанку, комісаре.
— Засунь їх собі в дупу, скурвисину, — Вістовим відчув, що гнів та ревнощі більше втримати не вдасться. — Якщо скривдиш цю жінку, віднайду тебе, де б ти не був, а тоді змушу злягатися з волоцюгами.
Вони мовчки подивилися один на одного, і той потупив очі. Зрозумівши, що співрозмовник добре затямив сказане, комісар одягнув капелюха і вийшов з будинку.
Наступного дня, під вечір, Самковський зайшов у кабінет втомлений, але задоволений. Вістовим знав, що таким його підлеглий буває тільки тоді, коли щось по-справжньому вдається. Комісар дочекався, поки Самковський зніме промоклий плащ і сяде за свій стіл, а тоді коротко запитав:
— Вистежили?
Ад’юнкт ствердно закивав головою.
— Спершу думали, що вілла на Потоцького, 17 (та, що опинилася на перетині ліній, коли ми відмічали вбивства на карті) порожніє, бо в міській управі не записано жодного власника з 1900 року. Останнім був такий собі Станіслав Бжезинський, але він безслідно зник і більше не підтверджував своїх прав на будинок, — сказав Самковський. — Утім, ми вирішили не заходити досередини, а спостерігати за віллою здаля. Вдень там справді не було нікого, проте з настанням темряви, о десятій вечора там почали збиратися люди. Вони приходили по одному, зрідка по двоє, всі чоловіки. У цілому ми нарахували двадцятьох. Світла всередині не запалювали.
— Цим тварюкам не потрібне світло, — мовив комісар. — Сусідів опитали? Часто таке повторюється?
— Річ у тім, що вілла знаходиться дещо поодаль від решти будинків, — відповів Самковський. — Тому сусіди не бачили нічого. За винятком хіба що жебрака, який ночує просто неба на лавці неподалік. Той сказав, що віднедавна ці панове збираються щовечора.
Вістович зиркнув на годинник.
— Зараз тільки сьома, — сказав він. — Відпочивайте, Самковський, а о пів на десяту підемо туди.
— Удвох? — перепитав ад’юнкт.
— Ні, візьмемо всіх, кого зможемо знайти до цього часу, — відповів шеф. — Іще одне: накажіть відкрити склад і видати всім гвинтівки. Пістолетні й револьверні кулі цих гадів не беруть...
Ад’юнкт слухав усе це з відвислою щелепою, але шефа розумів добре. Якщо той має рацію і його теорія драугрів правильна, то зволікати більше не можна. Влаштувати облаву цього ж вечора було єдиним правильним рішенням.
Рівно о пів на десяту віллу на Потоцького поліцейські оточили з чотирьох боків. Кожен вибрав собі підходящий сховок, щоб добре бачити вхідні двері, але водночас залишитися непомітним для тих, хто буде заходити всередину.
За півгодини напруженого чекання до дверей підійшов перший суб’єкт. Це був високий чоловік, цілковито одягнений у темний одяг, завдяки чому майже зливався з темрявою. Сторожко роззирнувшись довкола, він дістав з кишені ключа і відімкнув замок. Ще раз роззирнувшись, чоловік зайшов до будинку. За декілька хвилин почали з’являтися інші візитери, які, так само обережно пересуваючись, заходили всередину.
— Всі вони збираються на першому поверсі, — шепотнув Самковський Вістовичу. — Неподалік від вхідних дверей.
— Чудово, менше доведеться блукати по будинку, — зауважив комісар.
Він дістав з кишені білу хустинку і помахав нею в темряві. Це був знак для решти починати. Як було домовлено, всі порахували до десяти, а тоді почали обережно наближатись до вхідних дверей. Врешті біля входу зібралося десятеро поліцейських, озброєних карабінами та гвинтівками, і ще п’ятеро залишилися стерегти вікна. Двоє філерів, окрім зброї, тримали в руках закриті стулками ліхтарі, від яких у повітрі чувся запах нагрітого заліза.
Вістович зробив знак ад’юнктові, і той першим обережно підкрався до дверей. Не більше двох хвилин знадобилося Самковському, щоб безшумно відімкнути замок і повернутися назад. Вістович укотре подумав, що якби його підлеглий не пішов служити в поліцію, з нього б вийшов відмінний злодій.
Більше не зволікаючи, поліцейські увірвалися до будинку. Присутні там сиділи за круглим столом у повній темряві і, незважаючи на те, що їх заскочили зненацька, злагоджено схопилися з місця і кинулись назустріч нападникам. Вістович навіть не встиг вигукнути: «Руки вгору!», як мусив першим вистрілити зі свого «Штеєра». Гримнуло решта пострілів, і одночасно блиснули ліхтарі, перетворивши простір всередині кімнати на пекельний вертеп.
Отримавши кулю, драугри падали, але за якийсь час підводились і хоч вдруге наступали з меншим запалом, проте поліцейські ледве встигали перезаряджати зброю. Врешті, комісар наказав відступити і забарикадувати двері в кімнату, де залишились вампіри. Змучені й дещо злякані філери з острахом і подивом дослухалися, як за мить у двері почали шалено гамселити, ніби досі вся стрілянина відбувалась у повітря, а не в тих, що проривалися сюди з іншого боку. За якусь хвилину стало зрозуміло, що драугри от-от виберуться зі своєї пастки, і поліцейські наготувалися знову стріляти.
Коли двері хруснули, як великоднє печиво, і за ними вигулькнуло кілька оскаженілих потойбічних фізіономій, над головами поліцейських пролунало два постріли, і вампіри в один голос жалібно завили. Поліцейські озирнулись. Позаду них виднівся чоловічий силует, і Вістович з подивом зауважив, що в руках у незнайомця був усього лишень револьвер.
— Усім вийти, — впевнено наказав невідомий: — Хутко, поки ці тварюки не отямились!
— Виходимо, — підтвердив комісар.
— Вони втечуть через вікна, — з жалем промовив Самковський уже на вулиці.
— Навряд чи, — заперечив незнайомець: — Вікна нижнього поверху заґратовані, і ґрати ставили ще за Меттерніха[32]. А тоді, повірте, все робили на совість. Зламати їх буде не під силу навіть драуграм.
— Тоді рано чи пізно вирвуться через двері, — буркнув ад’юнкт.
— Ваша правда.
Раптом Вістович помітив у руках незнайомця край якоїсь товстої мотузки чи кабелю.
— Що це ви робите? — запитав комісар.
— Накажіть усім лягти на землю, — сказав замість відповіді незнайомець.
— Що?
— Нехай усі ляжуть! — повторив той.
— Ах ти психопате! — закричав Вістовим, зрозумівши раптом, у чому річ: — Ану зупинись, засранцю!
— Пізно, — коротко мовив той.
У повітрі щось люто зашипіло.
— На землю всім! — вигукнув комісар. — Усім лягти!
Вістовим також кинувся на сиру бруківку і накрив голову руками. За кілька секунд пролунав вибух, який, здавалося, здатен був зруйнувати півміста. Коли все трохи вляглося, поліцейський обережно підвів голову. З деяким навіть подивом він побачив обриси сусідніх будинків, які, здавалось, дивом уціліли. Проте на місці вілли під номером 17 курився величезний сірий стовп пилу, врізаючись у темне полотно міської ночі.
Навпроти Вістовича обережно зводився на ноги сам підривам. Комісар вхопив карабін і рвучко наставив на нього.
— Ані руш, сучий сину, — прохрипів поліцейський.
— Як скажете, комісаре, — спокійно відповів той. — Я нікуди не збираюся.
— Хто ти в біса такий? — запитав Вістовим, потроху приходячи до тями.
— Мене звати професор Маріан Смолюховський, — спокійно відповів незнайомець.
— Ще один, курва, вчений муж... — промовив Самковський, підбираючи з землі свої окуляри.
— Навіщо було підривати будинок? — запитав комісар.
32