Вістович кивнув і вийшов за двері. З того, як розмовляв з ним шеф, він завжди міг зрозуміти, які настрої у вищого поліційного керівництва. Коли Шехтель осатаніло кричав на нього, це означало, що пояснень чекають від самого директора поліції, і Вістовича, можливо, покарають, але залишать при посаді. Якщо ж той говорив спокійно, як зараз, то швидше за все, нагорі вимагають чиюсь голову. В цьому випадку Шехтелю зручно запропонувати голову Вістовича.
Комісар спустився донизу, де на посту чергового стояв телефонний апарат. Вістович зняв слухавку і попросив телефоністку з’єднати його з номером на вулиці Длугоша, 6. За кілька хвилин з того боку озвався професор Смолюховський.
— Це Вістович, — сказав комісар. — Чи не міг би пан забронювати квиток до Данціга також і для мене?.. Буду вдячний пану. Авжеж, я розумію, спочатку до Кракова, а потім... Так. Щиро вдячний. До зустрічі!
Після розмови комісар вийшов на вулицю і рушив кудись у бік Марійської площі. Наступного дня Вістович не з’явився на службі.
Потяг минув Краків і невдовзі зупинився на кордоні. Було за північ. За вікном електричні ліхтарі вихоплювали з темряви метушливі постаті прикордонників і величезну таблицю з написом «Deutsches Reich»[33].
— Die Kontrolle![34] — почувся за дверима голос кондуктора.
За кілька хвилин до купе зайшов німецький офіцер.
— Ihre Pässe bitte[35], — звернувся він до Вістовича і Смолюховського.
Чоловіки мовчки простягнули йому свої документи. Той, уважно перевіривши їх, повернув назад і, побажавши доброї дороги, вийшов з купе. Через годину потяг рушив далі.
Наступного дня, під вечір, вони прибули до Данціга. Зійшовши з потяга, Смолюховський впевнено рушив до двірця, а відтак, минаючи довжелезні ряди торговців бурштином, подався до придвірцевої площі. Вістович, намагаючись не відставати, пішов за ним.
— Ми зупинимось у мого давнього колеги, — на ходу кинув професор. — Гюнтер мав би вже нас чекати...
Знайшовши зручне місце, де вони були недосяжні для привокзального метушливого натовпу, професор поставив свою валізу біля ніг і почав уважно роззиратись довкола.
Недалеко від них тягнулася трамвайна колія, далі простягався невеличкий парк, а за ним виднілися довгі шпилі соборів Старого Міста й уламки среденьовічних мурів. Над ними кружляли чайки, нагадуючи про те, що до моря звідси можна дістатися за якихось півгодини.
— А ось і Гюнтер, — промовив раптом професор і рушив назустріч сивому чоловікові в темно-коричневому пальті.
За хвилину він уже знайомив його з комісаром.
— Адам Вістович, — представив поліцейського професор. — А це мій друг, доктор Гюнтер Корфман.
Чоловіки потисли руки.
— Прошу до фіакра, панове, — запросив доктор, указавши на екіпаж, що стояв неподалік.
Миттю підбіг візник і підхопив валізи комісара та Смолюховського.
— Я живу біля моря, у Брезені, — знову озвався Корфман, коли вони вмостились усередині. — Дорога займе трохи часу, проте місцевість вам сподобається. Особливо гарно там влітку, коли набережна потопає в зелені. Проте й зараз там чудово... Знаєте, пане Вістовичу, моя дружина завжди казала: «Коли щось іде не так, їдь до моря. Воно широке, і в ньому розчиниться твій смуток». Мала рацію.
Комісар з подивом слухав цього чоловіка. Тут, далеко від рідного Лемберга, його не полишало відчуття дивного спокою. Мовби він прибув сюди не для того, щоб упіймати небезпечного драугра, а справді аби розвіяти над морем усе паскудство, що зібралося в душі.
Брезен тягнувся брукованими вуличками до самого пляжу. Зі сходу і заходу цю місцевість оточували старі хвойні ліси, з півдня прилягало передмістя Данціга, а з півночі — море.
Невеликі акуратні будинки, вишикувані у зграбні ряди, зваблювали спокоєм і привітністю. Біля одного з них Корфман попросив візника зупинитись.
— Пропоную перепочити і пообідати, перш ніж братися до роботи, — запропонував господар.
— Пообідати залюбки, а відпочинок — завелика розкіш, дорогий Гюнтере, — відповів за двох Смолюховський. — Правда ж, комісаре?
Вістович ствердно кивнув. Йому не хотілося говорити, а надто відривати погляду від клаптика осіннього моря, що виднілося з ґанку. Не знімаючи плаща, він сів у чимале плетене крісло і мовчки спостерігав, як на обрії сходилися морські хвилі й сірі хмари, зливаючись в одну нескінченну лінію. «Коли щось іде не так, їдь до моря...» — пригадалися йому недавні слова Корфмана.
— ...а тоді з’ясуємо, куди поділася поштова скриня з Лемберга. — Голос професора врізався в цю меланхолійну ідилію. — Таких, зрештою, тут небагато. Як гадаєте, пане Вістовичу?
Комісар стрепенувся і звів погляд на професора. Той стояв над ним, тримаючи в руках два келихи з коньяком. Один з них він простягнув поліцейському. Вістовим вдячно прийняв випивку і з приємністю зробив перший ковток.
— Ви маєте рацію, професоре, пошта з Лемберга прибуває до Данціга справді нечасто. Але навіть якщо ми й знайдемо скриню, в якій утік сюди Гальден, це не надто нам допоможе, — відповів комісар.
— Звісно, сама скриня ні до чого, — погодився Смолюховський. — Але так ми зможемо вийти на його слід.
— Думаю, знайти його можна інакше.
— І як же?
— Гальден наляканий. Він принизливо тікав зі Львова, а тепер, коли опинився так близько до рідних місць, то найперше прагне відновити сили, — сказав Вістовим. — Його стихія — це жадібність і розпуста. Він живиться цим, як немовля молоком.
— Пропонуєте шукати його в борделях? — перепитав професор.
— У найдешевшому. На самому дні, де обслуговують бідноту, — уточнив Вістовим. — Там він почувається найкраще.
— Отже, по обіді вирушаємо до річкового порту, — втрутився Корфман. — Огиднішого видовища, аніж тамтешні повії, годі уявити.
Близько п’ятої чоловіки дісталися річковим трамваєм до Крантору[36], що височів над зеленуватим плесом Молтви[37]. Могутній механізм неквапно підіймав чималий вантаж, який мав опинитися на баржі, що стояла поруч. Здалеку не було видно тих, що виконували титанічну працю за важелями, тому могло здатися, ніби кран якимось дивом працює самостійно.
Минувши Крантор, чоловіки звернули з набережної, опинившись у вузькому затхлому провулку. Той вивів їх до покинутого складу, поруч з яким у пивниці облущеного дому гула п’яними голосами таверна.
Дехто, незважаючи на прохолодну погоду, сидів на ящиках та діжках знадвору, хлебчучи дешеве пиво чи горілку.
— Ви надто пристойно виглядаєте, — прошепотів комісар Смолюховському й Корфману. — Краще йдіть далі, бо сприймуть вас за поліцейських філерів.
— Лишити вас самого? — здивовано перепитав доктор. — У цьому гадюшнику?
— У Львові бував і не в таких, — відмахнувся Вістович.
— Будемо чекати вас неподалік, — сказав професор. — Біля Оливкового собору. Ви його знайдете...
— Гаразд, ідіть уже, — перебив комісар, помітивши, що вони притягують увагу клієнтів цієї таверни.
— Ein Scheissdreck werde ich tun![38] — вигукнув він раптом вдавано п’яним голосом. — Verpiss dich![39]
Для певності комісар добряче штовхнув обидвох, а сам поплентався до дверей таверни. Там на нього вже дивилися з повагою.
— Чого вони вчепилися до тебе, друзяко? — запитав гнилозубий моряк.
— Кажуть, я вкрав щось, — буркунув у відповідь Вістович.
— То вони з поліції?! — заволав гнилозубий, схоплюючись з місця.
— Та облиш їх! — Комісар вчасно вхопив моряка за рукав. — Краще скажи, де мені взяти курву?..
— Schickse[40], — протягнув той, із задоволенням вимовляючи кожну літеру. — Та вони скрізь. Вибирай.