Єдине, про що я пошкодував - забув попросити офіціанта зварити мені справжньої кави, як для себе. Бо улюблена кав’ярня київських болільників «Золотий півник» вже відкрилась, але попри назву кави тут ніколи не варили. Перші почесні відвідувачі весело похмелялися після вчорашнього міцними напоями під шоколадні цукерки «Майська ніч».
Від автора: на жаль, знову доводиться констатувати: зникають не лише пам’ятки історії Києва, а й сама пам’ять про них. «Золотий півник» був не якоюсь там «точкою», де нашвидкуруч випивали чарку-другу, занюхували рукавом і розбігалися будувати розвинений соціалізм. Аж ніяк! Від самого початку ця кав’яренька була клубом справжніх фанатів київського «Динамо». Тих, котрі ходили не лише на матчі основного складу на Центральний стадіон, а й відсиджували всі без винятку баталії дубля, що проходили якраз на «Динамо». А потім ішли гуртом до «Півника» і говорили, сперечалися, згадували, випивали… аж до глупої ночі, поки за двері не попросять. Втім, і під дверима зачиненої кав’ярні дискусії тяглися мало не до ранку. Особливо в теплу пору року.
Одного трагічного дня десь наприкінці шістдесятих «Півник» раптом згорів - миттю і вщент. Бо був дерев’яний. Вціліли тільки бляха від шинквасу та обручі від маленьких бочечок, що правили за стільці, і великих, що слугували столиками. Згорьовані болільники мужньо витримали удар долі і традиції не зрадили. Після кожного матчу приходили на згарище, пили з горла і продовжували сперечатися, згадувати і сумувати за тими прекрасними часами, коли навіть московський «Спартак» ловив дрижаки, їдучи до Києва на гру з нашими хлопцями.
І сталося диво! Попри наполегливу і безжалісну боротьбу з побутовим пияцтвом, київське начальство махнуло рукою і наказало побудувати нового «Півника» на тому ж місці. Аби ці малахольні не махали порожніми пляшками за два кроки від урядової траси. Це, здається, був єдиний до 1980-го року випадок, коли аналогічний заклад у Києві не ліквідували, а відновили. «Півник» воскрес, як той фенікс із власного попелу, щоправда, не дерев’яний, а вже з металу зі склом, проте з бляшаною птичкою на даху.
На жаль, горбачовської боротьби з алкоголізмом кав’ярня не пережила. Світла їй пам’ять. А з нею загинули ще дві київські точки інтелектуального дозвілля: розпивочна навпроти Консерваторії і винний магазинчик на Свердлова (нині знову Прорізна). Може, колись «Півник» знову відродиться? Навряд. Не той тепер футбол… і начальники в Києві не ті. Швидше втелющать на його місці якусь офісно-розважальну висотку з підземним гаражем. А сучасні режисери знову кусатимуть лікті, що фільми з історії Києва доводиться знімати аж у Виборгу.
7.
Олекса Сирота:
На Андріївський узвіз я спочатку намірявся йти навпрошки - через площу вгору по Героїв Революції, а потім по Десятинній. Та вже на ходу вирішив, що варто все ж таки зазирнути в Управу: раптом за час, що минув, якась новина та прибилася до нашого сищицького берега. А от чому мої ноги самі повернули ліворуч, хоча ближче було би все ж через ту ж Героїв Революції - якби мене спитав хтось із начальства, у мене була би готова відповідь: показати продавщицям і постійним кавопивцям у «трубі» фотографію зарізаного Дембеля на предмет можливого опізнання. Насправді ж просто засвербіло випити кави, як не в підземному переході, то у «цариці Тамари».
У «трубі» замість кави я впіймав облизня - перекрили воду. Обидві баришні зі зміни, і та, що варила, і та, що мила посуд, виявилися з новеньких, відтак і ймовірне опізнання теж спалилося на пні. Клянучи дурну долю простого міліцейського інспектора карного розшуку, я видряпався з-під землі на майдан і одразу втрапив у чергове неподобство. Якісь лисі дядьки і гладкі баби стояли по обидва боки від зупинки таксі, розмахуючи руками і щось доводячи двом сержантам з ДАІ. В руках вони тримали смугасті дальномірні рейки, а ті, що стояли ближче до мене, згуртувалися навколо теодоліту. Найголосніше за всіх репетувало якесь цабе, так, що чути було либонь на Печерську. З першого погляду видно було начальничка найнижчої ланки. Він махав руками, наступаючи на відверто переляканих даішників.
- Ви нарешті приберете оце неподобство?! Нам треба працювати!
- Так ми тут теж начебто при виконанні, - пасивно виправдовувався старший з сержантів.
- Чхати я хотів на ваше «виконання»! У нас урядове завдання! Приберіть ОЦЕ і забезпечте НАМ умови для роботи, інакше ви у мене зараз наплачетеся!
Я підійшов до бровки - і сміятися мені розхотілося. Бо «неподобством» і «оцим» виявився труп літньої жінки, що лежав упоперек проїжджої частини в калюжі крові. Трохи далі, знову ж таки навскоси руху, стояла «Волга»-таксі з відчиненими передніми дверцятами. Обличчя жінки хтось прикрив шматком пакувального паперу. Але найбільше мене вразила не кров, а поношена жіноча туфля, що злетіла від удару і лежала за кілька метрів на осьовій.
Я одразу зрозумів, про яке завдання йшлося отому навіженому начальничку. Хтось із наших казав, що до чергового ювілею площу збираються ґрунтовно переробити. Конкретно - вирубати ік бісовій матері скверик навколо фонтану-термену, перенести на Богдана кінцеві зупинки шістнадцятого і вісімнадцятого тролейбуса, знести фонтан і втелющити на його місце якусь нетлінну горгопину. Напевне оця галаслива бригада робила тут попередню розмітку.
Начальничок не вгавав, продовжував волати і погрожувати, аж доки хтось зі свідків на тротуарі не встряв у паузу:
- Ти чого розмахався, камандір! Це ж твої баби з рейками своїми дупами весь перехід перекрили. От ця бідолаха і пішла в обхід - якраз під колеса.
- Точно! І я бачила! - додала свою баньочку на дьоготь якась жіночка, - бабця в окулярах була, товстенних таких.
Отут я і об’явився в самому центрі події, мов той «бог з машини» з античного театру. Окинув підозрілим поглядом головного розмітчика, повернувся до нього спиною, продемонстрував даішникам свої «палітурки» в розгорнутому вигляді, підморгнув і голосно, аби чули всі ймовірні свідки, скомандував:
- Сержанте! Дзвоніть негайно в дев’яте управління ка-де-бе! Бо тут, схоже, не ДТП, а свідоме створення аварійної ситуації на урядовій трасі! Нехай беруть справу на себе. А ви забезпечте недоторканність доказів і затримання підозрюваних. Особливо оцього горлохвата. Потім мені подзвоните. Виконуйте!
Сержанти перезирнулися, радісно вишкірились і майже дуетом гарикнули:
- Єсть - виконувати!
І взяли начальничка під білі рученьки. Дуже вчасно, бо ще мить - і він би сів на асфальт. Народ шанобливо розступився і дав мені дорогу.
Все було би добре, але до «цариці Тамари» доведеться зайти іншим разом.
Доки піднімався швидким кроком по Софійському провулку, пригадав про гучну попередню спробу колективного ґвалтування нещасного майдану. Було це чи не в шістдесят четвертому році, я ще вчився в «бурсі». Під круглу дату Дня Перемоги тоді вирішили увіткнути якраз у самому центрі площі монумент Києву як місту-герою. На щастя чиясь обережна чиновницька душа порадила авторам цієї ідеї для початку поставити там фанерний макет пам’ятника у натуральну величину, як це, власне, заведено робити у порядному товаристві. Бо одна справа макет чи фотомонтаж, а зовсім інша - Натура!
Поставили. Народ спочатку онімів, потім упав, задригав ногами і випав у осад. Хтось із київських дотепників негайно охрестив майбутній шедевр соцреалізму «членом профспілки» з відповідним нецензурним підтекстом. Подейкували, що сам товариш Щербицький, звісно, у вузькому колі висловився приблизно так: