- Мені товариші з це-ка профспілок (їхній офіс займав тоді, як і зараз, усю праву сторону майдану, - авт.) поскаржилися. Я спочатку погодився, що це блюзнірство, а ввечері їду з роботи, дивлюсь - ну точно, оцей самий орган. Один до одного.
Від автора: тоді, у 60-х хуліганський макет прибрали з майдану, а центр міста спаскудили вже через кільканадцять років - монументом на честь Жовтневої революції. Цю гранітно-бронзову груповуху народ ліквідував з власної ініціативи одразу після розпаду СРСР - ранньої осені 1991-го року. Але до цього часу дожили, на жаль, далеко не всі. От Олекса - не дожив…
Олекса Сирота:
В Управі, як я й здогадувався, було тихо. Генерал, не заїжджаючи, зранку відбув на нараду у міністерство, Полковник, скориставшись нагодою, кудись здимів, скинувши за звичкою всі справи на Старого. І тільки наш штатний придурок замполіт, мов тінь вітця Гамлета, тинявся коридорами, лякаючи молодь нагадуваннями про чергове політзаняття. Його я вдало обминув.
Старий уважно вислухав мій короткий рапорт про відвідини двох основних закладів культурного обслуговування радянського населення і порадував:
- До речі, про морг. Звідти вже дзвонили. Ти був правий: у шкіру вбитого в’ївся пісок.
- Вже легше! Будемо трусити не всіх дембелів, а тільки тих, хто в травні-червні повернувся зі служби в Туркво.
- Готуй запит до міського військкомату. Вони там після історії з фаршированим прапорщиком так тебе полюбили, що хіба що не повісили твої портрети поряд із портретами міністра оборони. (див. повість «Покійник по-флотському», - авт.)
- От якби мене ще моє начальство так любило, як військкоматівські прапорщики…
Старий добре знав мене, тому одразу врізав руба:
- Сирота, тебе не було цілих дві години. Що ти наробив іще, окрім викликав конторську «дев’ятку» на звичайнісіньке ДТП?
- Що, вже настукали?! Ото якби вони так швидко шпигунів ловили!
- Колись, а не викручуйся. Що ти ще наробив?
- Це не я, це вбитий.
- Що таке? Воскрес, написав на тебе скаргу прокурору і знову помер?
- Гірше. Стосовно «колотися», то ви вгадали. У нього вся дупа в слідах від ін’єкцій. Сам собі робив.
- Та-а-ак! А чого ж морг мовчить? Чому тільки про пісок подзвонили?
- Це я їх попросив. І ще порадив не писати в акті експертизи отого слова, про яке ви зараз подумали. Виключно «сліди від ін’єкцій невстановленими медикаментами нестерильною голкою в антисанітарних умовах».
- Воно, звісно, було би краще, якби у цього любителя халяви був діабет чи ще якась болячка. Але боюся, що це не так.
- Не бійтеся, я з вами. Воно таки справді не так. Організм у нього в нормі. Був. Ані діабету, ані онкології. Отже, залишається те, про що у нас в Управі якщо й говорять, то виключно натяками.
- Аналізи крові зробили?
- Зараз роблять. Слухайте, товаришу підполковник, а раптом уся ця історія - це чергова чекістська підлянка? Розумієте, якщо покійник коле нар… знаю-знаю, певні лікарські препарати, то у нього при собі завжди має бути шприц. А його немає.
- Ти ще скажи, що «конторські» відловили десь цього Дембеля, накололи його нестерильними голками, а потім чиркнули йому по горлянці і підкинули нам.
- Ні, так далеко навіть моя фантазія не поширюється. А от шприц спіонерили - не сумніваюся. Бо щось наші чекісти дуже швидко чесонули з місця злочину, як малолітні збоченці з-під вікон жіночої лазні. Навіть порожню склотару зі своїми відбитками залишили. А це вже компромат!
- А який їм із того пожиток?
- Вважаєте, що якби у нього був за поясом пістолет, а в кишенях по гранаті…
- Не перебивай старших! Я про інше. Якби вони мали з цього вбивства хоч якийсь пожиток, то спочатку витрусили б з нього все, що тільки могли, а нам би підкинули його тільки в тому разі, якби з цього нічого не вийшло. А з цими уколами?… тут, як каже моя знайома режисерка з телебачення Ніна Жарикова, повний пардиманокль.
Я не знав, що таке пардиманокль і навіть не здогадувався. І не був знайомий з громадянкою Жариковою, хоча, судячи з посилань на неї Старого, познайомитися не завадило б. Але уточнювати не став, бо добре знав, що почую у відповідь:
- І чому вас тільки вчили на тому філософському факультеті!
Тому я не став демонструвати свою необізнаність, а викрутився від прямої відповіді, зобразивши ретельність відмінника-зубрилки:
- Стосовно пардиманоклю - дуже цінна думка, дозвольте записати, товаришу підполковник?
- Не видригуйся. Як казав один мій знайомий притирений автоінструктор, «це не треба записувать, це треба запомнить»! Тьху! Що це я, як той Швейк, цитатами заговорив?
- Це той інструктор, котрого з ДАІ за ідіотизм виперли?
- Сирота, ти не в Бердичеві, щоб запитанням на запитання відповідати. Іди, займайся своєю справою, а я придумаю, як би нашому начальству делікатніше про поколоту дупу розповісти.
- А йому думай-не думай, розповідай-не розповідай, а одержиш у відповідь: «Товаришу підполковник, я вам дивуюсь, ви ж не капітан Сирота якийсь там, ви ж то знаєте, що проблеми наркоманії в Радянському Союзі не існує. Є лише проблема психічного узалежнення певних окремих людей від певних лікарських препаратів. І займається цим не міліція, а медицина».
- Щезни, розумнику!
Я щез. А конкретно - вийшов з Управи, перейшов вулицю і помандрував собі, не поспішаючи повз аптеку з улюбленим нашим гастрономом навпроти, повз Центральний телеграф, повз історичний музей - на Андріївський узвіз. Тут, як завжди, з весни до пізньої осені пахло вигорілою на сонці травою. У реставраційних майстернях, що займали будинок колишньої духовної семінарії, хтось чхав так оглушливо, аж деренчали шиби і здригалися хрести на Андріївській церкві.
Війнув вітерець з Дніпра і вимів з дворів на вулицю ще декілька суто узівозівських пахощів - розігрітого триденного борщу, форшмаку і креозоту.
Той, кого я шукав, сидів у своїй шевській будочці під «замком Річарда» - спорудою зовні надзвичайно романтичною, але для життя всередині, за чутками, абсолютно непридатною. То серед ночі, ні сіло ні впало, фанові труби рве, то сусід разом зі своєю важелезною скринею падає вам на стіл, проломивши стелю, то якісь привиди виють над вухом у людини, що вмостилася на унітазі, та ще й хапають її холодними кінцівками за босі ноги і до третіх півнів мерці у вікна зазирають! Мало того - в ніч на перше квітня, якраз під день народження Гоголя щороку у коридорах під дверима чують свиняче рохкання, а вранці знаходять характерну кнурячу органіку… жах!
На щастя власник будочки, швець-індивідуал на ім’я Додік або, як він сам себе називав, почесний громадянин Гончарівки і вулиці Ладо Кецховелі, чхати хотів на всілякі забобони. А заразом - на радянську міліцію (за рідкісними конкретними випадками в моїй особі) і деякі норми Морального кодексу будівника комунізму. І Кримінального, що характерно, теж.
А якщо напряму, то Додік для київської міліції був як отой чиряк на відомому місці, що ані собі подивитись, ані людям показати. Мало не вся чоловіча частина міста-героя Києва знала, що саме Додік випасає найкращих у Києві повій і має з цього дещо більше, ніж від заробляння геморою в шевській будочці. Проте зловити його за руку не вдавалося не тільки нам, а й «конторським». Бо Додікові «дівчатка» були, як ти здогадуєшся, не для масового вжитку.
Пригадую, як я ще зеленим лейтенантом отетерів, здибавши неподалік Управи найпопулярнішу Додікову кралю - відому тобі Мілку - у шкільній формі, накрохмаленому білому фартушку і з двома великими бантами у кісках.
- Мілко, - вигукнув я, - ти що, нарешті вирішила закінчити сьомий клас?
- Тю на тебе, дурний! Просто у мене зараз… ну як тобі сказати…
- Кажи напряму, як є.
- Як скажу напряму, то ти впадеш. Бо ти у нас культурний. Ну, одне слово… оцей самий чманіє від школярок. От я і причепурилася.