Выбрать главу

- Щось не вірю я останнім часом цим телефонам: чи вони у нас для розмов, чи ще для чогось. Є певні підозри. Але не будемо відволікатися. Ти знаєш, чому наше начальство на саме слово “наркотики” реагує, як динаміт на детонатор?

- Маєте на увазі історію з Ве-Ве-молодшим? Так казали, що він вилікувався.

- Мало що казали. Он Хрущов комунізм обіцяв через двадцять років. П’ятнадцять пройшло, а де він?

- Хто, комунізм? Там, де й Хрущов.

Від автора: Ве-Ве-молодший - син всесильного тоді Ве-Ве-старшого, себто Щербицького. Важко сказати, чи він сам призвичаївся спочатку до алкоголю, а потім і до наркотиків, чи хтось «допоміг» - аби тримати батька на надійному гачку. В історії радянських спецслужб ще й не таким не гребували. Ті, хто особисто знав Валерія Володимировича, згадують про нього як про загалом непогану людину, котра час від часу намагалася боротися зі своєю бідою. Та завжди знаходилися «доброзичливці», які, попри найсуворіші заборони батька, діставали коли пляшку, а коли й «дозу». Зрештою, Ве-Ве-молодший помер невдовзі після відставки і смерті Ве-Ве-старшого. Розповідають, що водій таксі, в якому він, геть п’яний, їхав додому, брутально викинув його з машини. Валерій Володимирович начебто вдарився головою об асфальт і втратив свідомість. Була вже ніч, поодинокі перехожі обминали його, не звертаючи уваги - подумаєш, дивина, п’яниця на тротуарі спить. Отак він і помер - за кілька метрів від під’їзду свого будинку.

Що ж до обіцянки Микити Хрущова побудувати комунізм до 1980-го року, то він не просто ляпнув її з високої трибуни позачергового з’їзду КПРС, а й записав її до програми партії. Природно, що в 1980-му році вже не було з кого питати: а де ж це він, той комунізм, під чиїм столом ховається? Леонід Ілліч Брежнєв ефективно позбувся не лише тих, кого привів до влади його попередник, а й тих, хто допоміг самому Брежнєву стати комуністичним царем радянської імперії. А простій радянській людині компартійні вожді, здається, вже після того, як чорнобровий генсек натяг копита, пообіцяли синицю в руках у вигляді окремої квартири кожній сім’ї. Але до двохтисячного року. Що ми одержали в двохтисячному році? Це вже навіть наймолодші наші читачі пам’ятають.

9.

Олекса Сирота:

Старий прореагував на мої політичні жарти, як завжди:

- Олексо, в державі хліба не вистачає, а ти тут видригуєшся. Молодший Ве-Ве знову зірвався, батько в розпачі, наші генерали такий розгон одержали, що куди там! А тут ти зі своєю поколотою дупою… пробач, не своєю, а вбитого! На якій він там вулиці жив? На Руданського? А раптом твоя версія щодо наркотиків на іншу вулицю виведе? Збагнув, чим жартуєш? А головне - кого підставляєш, філософ?

- Як любить казати мій приятель-медексперт, якщо на апендицит не звертати уваги, то він пройде. Точніше - перейде. В перитоніт.

- А чогось розумнішого твій приятель не казав?

- Казав, товаришу підполковник. Розтин покаже.

- Я т-тебе сто разів попереджав: жартуватимеш з долею - дочекаєшся дострокового розтину. Власного. Слухай: а може цей твій… та чорт з ним, наркоман! - у когось гроші позичив і не віддав?

- Ну то якщо його прирізати, то вже точно не віддасть. І потім - обшук сюди не тулиться. Що у нього на хаті шукали? Гроші, які він давно проциндрив?

- А чому ні? Хоча… чекай! Може він задля грошей когось шантажував?

- Вже тепліше. Вбивця або вбивці в такому разі шукали в «гостинці» компромат на себе. Чи на того, хто їх послав. Залишається пов’язати їх з отим азіатом у чорній сорочці, котрий нашого Дембеля в «Динамо» годував-поїв. А потім відпровадив його у напрямку місця злочину. Треба ще раз усі готелі перетрусити, бо відчуває моє серце - азіат у нас нетутешній.

- Вже перетрусили, Олексо. Ще до тебе. І не наша Управа, а «конторські». Забув із ким ти в «Інтуристі» танцював і коньяк пив? Отож, перед його приїздом і почистили - всіх підозрілих і просто сторонніх. Про всяк випадок. Але схоже, наш азіат в готелях не зупинявся.

- І що це означає? Що він у Дембеля ночував?

- А чого - нормально! Хлопця прирізав, ключик у нього з кишені витяг і спокійнісінько поїхав на Руданського. Там ні в кого підозри не викликав, бо знали, що він у цій квартирі гостює. А відтак - часу було достатньо щоб не те що просто обшукати квартиру - кожну дощечку в паркеті обстукати. Ти сусідів, до речі, всіх опитав? Чого мовчиш?

- Та тут така справа, даруйте за каламбур, що праворуч, що ліворуч, що навпроти - питати нема в кого. Один уже тиждень п’є і не впізнає навіть самого себе в дзеркалі. Другий нещодавно з «зони» вийшов по умовно-достроковому звільненню і з нами спілкуватися не бажає з принципових міркувань. Є ще одна сусідка, через стінку, божевільна з трьома собачками. Не відчиняє двері навіть власним родичам. Вони раз на півроку приходять, двері виламують, здають її на місяць у психушку, лайно з квартири вигрібають, сякий-такий ремонт роблять і знову її туди запускають. Жах!

- Сирота, а скільки там квартир на поверсі? І в будинку?

- Хвилиночку… шість плюс три - дев’ять. Всього вісімдесят одна мінус двірницька.

- Вісімдесят одна з двірницькою! Ти котрий рік в Управі служиш? Мовчи! Марш назад, бери дільничного і не те що по всьому поверху - по всьому будинку в кожні двері, в кожну щілину - кроком руш! Доки всіх не опитаєш, можеш не повертатися. Не відчинятимуть - ламай двері, стріляй у повітря, а як треба, то і по замках. Цей контингент стерпить, а розтрату набоїв я на себе візьму.

- Мені б людей у допомогу…

- Вистачить із тебе дільничного. Головне - побільше галасу і крику. Виконуй. Все.

Я, звичайно, пішов. Але перед тим не стримався і поцікавився у Старого, що ж він буде доповідати начальству? Старий подумав і сказав:

- Щось таке, до чого воно, начальство, звикло. Приміром - убили, бо шукали компромат.

- А якщо запитають, до чого тут азіат у чорній сорочці?

- Компромат не обов’язково має бути київським. Міг він щось зі служби в армії привезти.

Чесно кажучи, я був вдячний Старому, що він знову погнав мене на Сирець. Бо мене не полишало таке відчуття, що я чогось у тій «гостинці» не додивився. У підсвідомості це «щось» зачепилося, але на рівень другої сигнальної системи вперто не бажало переходити.

Та спочатку я зайшов до власного кабінетика, все ще переповненого зображеннями генсека, і через довідкову подзвонив на філологічний факультет КГУ. Відрекомендувався по всій формі і попросив якого-небудь фахівця з діалектів російської мови. Жіночий голос у трубці раптом розреготався і я одержав:

- А чи не той це Сирота, котрий бив під мене клинці в колгоспі на другому курсі? Уточнюю адресу: Кіровоградська область, Олександрійський район, колгосп імені Горького. Об’єднана трудова бригада філологів і філософів.

Наступні кільканадцять хвилин пройшли в ностальгічних спогадах про те, що було колись і в що ми виродилися нині. А потім я одержав вичерпну професійну відповідь: з усіх представників азійських народів найчистіше російською мовою розмовляють корейці. Краще, ніж самі росіяни.

Ця інформація мене і порадувала, і засмутила. Бо з одного боку корейців у Радянському Союзі напевне ж таки менше, ніж українців в Україні. З іншого боку - як мені доводилося чути - майже всі вони компактно проживають у Середній Азії. Вже легше. Не доведеться мотатися самому чи перевантажувати лінії службового зв’язку. Але радянські корейці на нинішнє місце проживання прибули не з власної волі, а в товарних вагонах, під конвоєм. З Далекого Сходу в 1945-му році. Тож мені вже вкотре світила малоприємна перспектива знову перетнутися з «конторськими», котрі, звісно ж, продовжували контролювати цей, як вони говорили, контингент.

Я максимально ввічливо подякував призабутому захопленню студентської пори, вислухав кілька пліток на тему нинішнього життя-буття спільних знайомих нашої молодості, поклав трубку і повернувся до безпосереднього виконання моїх нинішніх службових обов’язків. Подзвонив дільничному, сказав, де і коли йому на мене чекати - і вибрався на пленер. Тобто на зупинку шістнадцятого тролейбуса.