Генерал засовався і раптом зніяковів:
- Сирота, щодо картотеки - то це не я. це наш бовдур замполіт. Розкудкудакався, як курка з яйцем: «Є така думка - не узагальнювати, є така думка - не перебільшувати…» обдзвонив усіх, кого міг. Тепер он - з Білого дому дзвонять: «Що це ви там страхи наганяєте, у нас не Америка, нашим людям немає потреби затьмарювати соціалістичну свідомість. Ви краще за зниження злочинності боріться!»
- Ну і поборолися, товаришу генерал. Знищили картотеку, перестали реєструвати все, пов’язане з наркотиками, от і маємо. З одного боку - сьогодні злочинність на папері знизилась, а з іншого - завтра вона по нас так бабахне!
- А чого це раптом? Знайшов одного мертвого наркомана з обколотою дупою і здіймаєш паніку?
- А хто повинен її здіймати? Дід Панас? Чи наш штатний брехунець-замполіт?
Генерал відповів мені так швидко, що я зрозумів: він повторює чужі слова.
- Медицина! Де морфій крадуть? В лікарнях. Куди фальшиві рецепти приносять? В аптеки, а не в райвідділ міліції. От нехай наші люди в білих халатах і займаються профілактикою. А з нас досить… нормальних злочинів досить, маю на увазі.
- Я те ж саме хотів сказати, товаришу генерал: нормальних радянських злочинів. Трохи вкрав, трохи недоперепив, зробив малолітку трохи вагітною, але вчасно усвідомив і побіг із заявою до загсу. І взагалі - свічку нам треба щодня в церкві ставити, за те, що робітники і селяни ще не узалежнили себе від певних медпрепаратів. Вони поки що обходяться казьонкою і самогоном. А на «коліщатка» і на голку поки що дітоньки з порядних сімей сідають. Ось чому ми робимо руки по швах і чекаємо, доки вся ця зараза в народ піде. Отоді вказівка вийде, як це тепер називати у звітах, або самі почнемо щось микитити. Але буде запізно.
Генерал буркнув:
- Багато ти знаєш, Сирота. Ти ще жодного разу по-справжньому на справжньому килимі не стояв і під себе, як переляканий цуцик, не пудив.
- Спасибі партії і уряду… і вам, товаришу генерал, особисто, за те, що поки що не стояв і не пудив. Але дещо знаю. У знищеній з вашого наказу картотеці наркоманів було п’ять тисяч прізвищ отих самих «схильних». А скільки їх насправді?
Генерал мовчав. Чи то забув, чого з нас досить, чи то побоявся сказати правду. Мене понесло - і я не стримався:
- А з нас досить сина Щербицького. До речі, товаришу генерал, а якби він, приміром, потерпав на клептоманію? Ми б що - у нас у Києві відмінили реєстрацію всіх крадіжок як явищ, не сумісних з радянським способом життя?
З абсолютної тиші, яка запанувала в кабінеті, я зрозумів, що догрався. Полкан демонстративно розглядав тріщинки на стелі, а Старий, опустивши очі, розминав цигарку, з якої вже давно висипався весь тютюн.
Генерал бахнув обома долонями об стіл і закричав:
- Ідіот! Шмаркач! Пацан! Невже ти не розумієш, що рано чи пізно тебе приберуть? Та над нами з тобою - і навіть над міністром нашим - такі люди, що їм начхати і на твою вищу освіту, і на твою інтуїцію, і на твоє сищицьке щастя! Ти для них - страшніший будь-якого злочинця. Бо той мовчить, а ти ляпаєш усе, що думаєш. Тут ти щось про свічку ляпав - так шмаляй до Володимирського собору, купи там найбільшу, постав і подякуй, сам знаєш, кому, що міністром у нас Головченко, а не Федорчук. Інакше тебе б давно вже навіть з собаками не знайшли.
Від автора: колись з іншого, але схожого приводу Олекса поскаржився мені, що ніяк не може - і напевне не зможе - жити так, як від нього вимагають. А саме: говорити одне, думати друге, а робити третє. У мене взагалі склалося враження, що навіть такі однозначні погрози, як цитована вище, сприймались Олексою не те що легковажно, ні! Він був легким у спілкуванні, але аж ніяк не легковажним. Він… та хіба тільки він сприймав погрози керівництва як частину обов’язкового бюрократичного ритуалу. На відміну від покоління, котре виростало у 30-40-х роках минулого століття, покоління Олекси в масі своїй позбулося страху, але не навчилося обережності. За що й розплачувалося, часом жорстоко, а часом - жахливо. Як той майор-чекіст із секретаріату самого Андропова, котрий наївно вважав, що самого посвідчення досить аби захиститися від зграї п’яних ментів-перевертнів з охорони московського метро. Аякже! Майора затовкли ногами, а труп вивезли на смітник у службовій машині начальника відділу. Щоправда, було це вже у 1982-му році, але назрівало набагато раніше.
Олекса Сирота:
Генерал заспокоївся і попросив у Старого його «Біломор». Бо всі ці сучасні пиндюрочки з фільтром чомусь перестали на нього діяти. Затягнувся кілька разів - і продовжив уже без крику:
- Ну, тепер, коли політінформація про дурних начальників і розумних підлеглих закінчена, я попрошу капітана Сироту викласти нарешті конкретні факти. Можна з узагальненнями. Але тільки так - спочатку факти, потім узагальнення, а не навпаки.
- Єсть, товаришу генерал! Якби ми по-дурному не знищили картотеку наркоманів…
- Ну! Знов за рибу гроші! Факти, я тобі сказав, факти!
- …то ми б мали чітку картину з точністю до десятих доль відсотка. А так - плюс-мінус… та менше процента. Ми тут зафіксували, що протягом останніх двох місяців у Києві зменшилась кількість злочинів, пов’язаних зі здобуванням наркотиків.
- От бачиш - а кажеш, що керівництво нічого не тямить.
- Я трошки не про це. З одного боку менше стали красти у лікарнях та на складах, відчутно зменшилась кількість фальшивих рецептів у аптеках. Але з іншого боку - зросла кількість непрофесійних крадіжок.
- Як це - непрофесійних?
- По-перше, крадуть або тільки гроші, або цінні речі, які легко одразу продати. По-друге, ці, як я вже сказав, цінні речі продають випадковим людям за дуже смішну ціну. А головне - практично всі затримані злодії не фігурують у відповідних картотеках наших «злодійських» бригад, зате фігурують, точніше - фігурували у картотеці наркоманів. І останнє, товаришу генерал: крадуть або у себе вдома, або у родичів, або у друзів. І дуже рідко - у випадкових людей. Тому ми реєструємо лише частину епізодів. Основні ж, як той айсберг, під водою.
- І що з цього випливає, товаришу філософ?
- Тільки те, що у Києві з’явилося нове кримінальне джерело постачання наркотиків.
- Де? Хто? Як? З ким? Через кого?
- Треба уточнити. Є дві версії.
- Ну нарешті! Сирота хоч у чомусь та не впевнений. Беру назад свої слова стосовно шмаркача і ідіота. Але пацана поки що залишаю. Продовжуй!
- Версія перша: хтось знайшов ключик до запасів медичних наркотиків. Або підробка документів, або заміна ліків. Тобто - морфій, який виписується для полегшення страждань невиліковно хворому, приховується, а замість нього вводиться… може навіть дистилят. Досі у нас цим займалися «укольні» медсестри…
- А це ще що за таке?
- Ну ви ж знаєте - не тільки міліція дбає про статистику. Медицина теж. Тільки нас б’ють за нерозкриття, а їх за смертність. От вони, даруйте, й граються в спихотехніку. Особливо з хворими на онкологію. Як тільки встановлюють, що бідолаха безнадійний, негайно виписують його додому. А щоб родичі потім лікарню не підпалили, відряджають спеціальних медсестер робити знеболюючі уколи. Кому раз на день, а кому й більше. От ці баришні й хімічать.
- Крадуть ліки?
- По-різному. Та, котра ще боїться або не втратила останньої порядності… хоча, яка тут порядність?… робить так: повідомляє про смерть свого пацієнта з запізненням і продовжує одержувати наркотики як для живого. Ще хтось замість двох-трьох уколів на день робить один. Ну, а ті, у котрих замість совісті сечовий міхур, підмінюють знеболююче дистильованою водою. Можливо, сподіваючись на ефект плацебо.