- Знаю, товаришу генерал. Бо вивчав проблему. Але то вже не наш клопіт, а медицини. Бо якщо ми покладемо на стіл результати комплексної перевірки, то вони забудуть про честь мундиру, точніше, білого халату, і заспівають зовсім іншої пісеньки. Але краще, якщо з головним наркологом Києва поговорите ви особисто.
- Поговорю, поговорю… чорт із тобою. А тепер - зводь усе докупи, бо ти нас усіх задовбав цими… як їх…
- Ліричними відступами, - несподівано для мене виявив свою гуманітарну ерудицію Полковник. До речі, не вперше.
- Єсть звести все докупи! Згідно з попередньою слідчою версією Дембель прилучився до наркотиків у армії. Ймовірно - курив гашиш. У Середній Азії це не проблема. Запитайте будь-кого з військових особістів - від Карпат і до Курил - яка у них інструкція щодо посилок і бандеролей строковикам з Середньої Азії? Перевіряти вміст в обов’язковому порядку і якнайстаранніше. Лимони на чотири частини ріжуть!
- Знову ти, Сирота, зі своїми фантазіями. Тебе послухати, так там у Туркво всі наркомани. А потім - наш Дембель не азіат, а стовідсотковий слов’янин. Конкретні докази у тебе є?
- Щонайменше два, товаришу генерал. Перший: зі свого міліцейського досвіду знаю, що наркоман дуже рідко одразу «сідає на голку». Там який ланцюжок? Спочатку курять: у нас коноплі, за Каспієм - гашиш. Потім починають ковтати таблетки. Як вони самі кажуть, переходять на коліщатка. І нарешті - ін’єкції. Маковий відвар на першому етапі, далі шукають чогось міцнішого. З внутрішньом’язових уколів переходять на вени, потім колються розігрітою гидотою… а це вже, даруйте, повний абзац: руйнація мозку і нервової системи.
- Приймається. Давай другий доказ.
- Мозоль на плечі у вбитого. Натер ременем від автомату. Причому - в останні місяці служби. Себто, перед демобілізацією, точніше - звільненням у запас, але не будемо бавитися дефініціями. А строковик за півроку до наказу - то вже навіть не «дід», а «супердід». Його просто так у караул, та ще й через день не призначають. Щось там у нашого покійника було… і не самоволка. І не вживання алкогольних напоїв. А щось серйозніше. Можливо, заловили на наркоті - от і покарали. Чи пожаліли…
- Пожалів вовк кобилу! - озвався Старий.- Замість лікувати поставили на пост, та ще й зі зброєю. Хоча - я розумію… в армії теж є своя статистика. І там теж діє припис, що в Радянському Союзі наркоманії не існує.
- А якщо командир частини на додачу збирається поступати до Академії генштабу, - це вже Полкан втрутився в дискусію, - то там не те що наркомана, самогубцю в барханах прикопають. І дезертирство замнуть. Знаю я цих… армійських… чистоплюїв! Навіть як із армії без пенсії витурять, вони на важку роботу не йдуть, ні за які гроші! Папірці у жеках чи в «цивільній обороні» перекладають - з одного кінця столу на другий. Захиснички, мама їхня комсомолка!
- Так, дозвольте мені, товариші офіцери! - перебрав на себе командування Генерал. - Скоротимо час і побережемо нерви, бо якщо капітану Сироті дати волю, то він, як та… з «Тисячі і одної ночі»… буде нас до ранку версіями тішити. Доведеться мені все докупи зводити. Що ми маємо? Убитий, він же Дембель, в якийсь спосіб заволодів великою партією наркотиків. Два варіанти: він мав їх ще комусь передати, але цього не зробив і став торгувати ними сам. Або: торгувати доручили саме йому, але він не повернув постачальнику його долю виручки. Той або приїхав сам, або когось спеціально надіслав. Дембель, вочевидь, відбріхувався, але де залишки товару, проговорився. З п’яних очей. Може для того його й поїв в «Динамо» таємничий азіат.
- Дозвольте доповнити, товаришу генерал. Можливо, не тільки коньяком поїв. Офіціант засвідчив: Дембель спочатку сидів похмурий, потім пішов до туалету і повернувся жвавенький. Не інакше, як дозу прийняв. І необов’язково наркотиків. Кажуть, є такі препарати, від яких язик розв’язується.
Генерал подивився на мене так, наче бачив уперше. Потім обмінявся поглядами з Полковником і Старим. Наш Партизан поліз у коробку по чергову цигарку, а Полковник дуже красномовно і чітко зобразив жестом руки зашморг.
- Товаришу капітан… я розумію, «є в нас звичай на Русі - слухать на ніч Бі-Бі-Сі». Але зовсім необов’язково виляпувати про те, що почув, у присутності свого керівництва. Хоча б для того, щоб не підставляти це керівництво. Капітан Сирота!? Не чую!
- Єсть, товаришу генерал!
- Що - єсть?
- Єсть - не підводити начальство під монастир.
- Приймається! З уточненням: не під монастир, а під вулицю Орджонікідзе. (На вулиці Орджонікідзе, нині Банкова, в Києві містилися дві важливі установи - Спілка письменників УРСР і ЦК компартії України. Генерал, звісно, мав на увазі ЦК).
- А що найприкріше, товариші офіцери, - раптом почав бідкатися наш Шеф, - сидить там таке от… в армії не служило, бо відкосило через військову кафедру, міліціонера тільки через вікно чорної «Волги» бачило, а тобі, старому лягавому, вказівки дає… мать! А до того - в приймальні маринує, як ту тюльку, скотина!
Я з цікавістю нашорошив вуха, але Генерал, вочевидь, опам’ятався і розвивати тему далі не став. Відпустив нас усіх, навіть без традиційного: «Щоби завтра були конкретні результати, а не казки цієї… як її… одне слово - прізвище забув, але ви знаєте».
12.
На відміну від Генерала, Полкан ніколи не потерпав від надміру гуманізму. Принаймні на моїй пам’яті. Тому він дочекався, доки я бадьоро промарширую повз нього по коридору до повороту, і зловтішно гукнув:
- Сирота, ком цурюк - і хенде хох, звісно! Шнеллєр!
Я без заперечень виконав наказ, включно з «хендехохом» і тоненьким голосочком жалібно промимрив:
- Дядечку оберст, не стріляйте, я не партизан, я корову шукаю… не бачили часом? Руда, морда в зеленці і один ріг обламаний…
- Сьогодні хтось вийде з мого кабінету з обома обламаними рогами! І з дупою в зеленці… Двері за собою зачини.
Довелося опустити руки, виконати розпорядження щодо дверей і виструнчитися в статутну стійку перед Полковниковим столом.
Полкан не став затягувати паузи:
- Капітане, ти хоч сам розумієш, що ти підсунув Генералові? Та ще й змусив затвердити, як робочу версію! «Велика партія наркотиків»! Майже фабричної якості, до того ж. Із Середньої Азії до Києва! А це що означає?
Я промовчав, бо зрозумів, що питання - суто риторичне.
- А це означає, Сирота, що твою баєчку про крадіжку бракованої продукції з державної фармацевтичної фабрики нехай Генерал отим козлам з Орджонікідзе розповідає. Вони повірять! Бо там саме для цього сидять. Крадіжка! Та яка крадіжка, в біса його мамуню! Власне виробництво, ось що там! І навіть не лабораторія, а підпільний заводик по виготовленню і очищенню товару, служба збуту, канали транспортування, роздрібна мережа продавців і нарешті - контролери-ревізори з абсолютними повноваженнями, котрі самі слідство проводять, самі вирок виносять і вони ж його виконують. Я вже не заїкаюся про сировину, про оті макові плантації. Сирота, там плантації, а не грядочки. Колгосп по-нашому, і не один. І все в підпіллі - поля, заводи, розвідка, служба безпеки, охорона. Як це називається одним словом? Мовчиш? То я скажу: ор-га-ні-за-ці-я!
Я нічого не відповів. Лише скрушно розвів руками і знову повернувся до стійки «струнко».
- Мовчиш? Правильно мовчиш, капітане. Бо сказати нічого. Бо є ще одне слово, яке навіть я вголос вимовити не наважусь. Мафія! У нас що, Сирота - Гонконг? Чи, все ж таки, Київ? Місто-герой, «мать ґарадов русскіх» і так далі?
- У нас Київ, товаришу полковник. Скількись там разів орденоносна столиця, здається, двічі орденоносної України. Чи тричі… але то не суттєво.
- Так, то не суттєво. Суттєве те, у що нам усім усе оце обернеться. Уявляєш?
- Уявляю.
- Нічого ти не уявляєш. Тому, що ти правий. Ті, хто заварив усю цю кашу… чи плов, чорти його батька знають… закритих листів ЦК не читають. І на відкриті партзбори теж не ходять. Їм начхати на те, що у нас організованої злочинності немає, тому що її не може бути в силу високого рівня соціалістичної моралі нашого суспільства… тьху! Це я не на мораль «тьху!», Сирота, а на твого корейця. У тебе сіль вдома є?