За ті кільканадцять хвилин пішої прогулянки пам’ятними місцями моєї юності - від Університету до Тарасівської - я повністю вигнав навіть з підсвідомості всілякі там сентименти і чітко сформулював кілька суттєвих запитань для завтрашнього офіційного допиту відставного військового фельдшера у себе в Управі.
Перше: чому він лише одного разу та й то формально поцікавився причиною мого несподіваного візиту до нього.
Друге: чому він три чи навіть чотири рази детально переповів мені свою історію вигнання з медичного раю і невдалої спроби повернення, а про несподівані відвідини колишнього однополчанина особливо розводитися не став. Чи й справді він вигнав його під гарячу руку, чи є якісь інші причини?
Третє, головне: згідно з інформацією, яка у мене вже була, і екс-медик її підтвердив, на даний момент він ніде не вчився і не працював. Питання не в тому, за що він жив і за чиї пив. Судячи з обстановки квартири, батьки у нього були не з убогих. Сама лише бібліотека медичної літератури займала мало не всю стіну. Проблема полягала в іншому: за якийсь тиждень мій завтрашній співрозмовник зі статусу «тимчасово непрацюючого» перейде до розряду громадян, що «ухиляються від суспільно-корисної праці». Але це його чомусь аж ніяк не бентежило.
Від автора: однією з переваг так званої планової соціалістичної економіки, якою радянська пропаганда і комуністичні вожді вихвалялися на всіх перехрестях, була відсутність безробіття в СРСР. Але насправді це був ще один міф. А точніше - відверта брехня. Потрібну картину в рожевих тонах писали за допомогою суто адміністративних прийомів. По-перше, за рахунок прихованого безробіття. Це коли в установі замість тридцяти реально потрібних працівників тримали сто або двісті. Природно, що працювали тридцять, а сто сімдесят тинялося з кутка в куток «від дзвінка до дзвінка». Єдине, що від них вимагалося - не спізнюватися на роботу навіть на тридцять секунд.
А головне - справді професійний працівник тягнув роботу за себе і ще за двох нероб, але зарплату одержував таку ж, як і вони - дуже середню.
Для тих, хто не хотів імітувати законну діяльність на благо суспільства, а, скажімо, шукав таку роботу, де він міг би повністю самореалізуватися, існували жорсткі норми законодавства і навіть кримінального кодексу. Радянській людині дозволяли не працювати три місяці. Після цього офіційно переривався пенсійний стаж і вступала в дію стаття про кримінальну відповідальність за ухиляння від суспільно-корисної праці. Доходило до парадоксів - навіть ті поодинокі щасливчики, котрі одержували від родичів спадщину настільки велику, що її в радянських умовах вистачило б на все життя, та ще й онукам дещо лишилося б - мусили оформлюватися, скажімо, нічними вахтерами. Аби зараза-дільничний не потяг на цугундер «за дармоїдство».
Короткий приклад - аби не відволікатися від загальної теми. Після смерті відомого радянського вченого-дослідника, академіка, лауреата і Героя держава ОФІЦІЙНО купила у його єдиної спадкоємиці-дочки унікальну колекцію поштових марок. Сплачена сума, звісно, була максимально занижена, але все ж таки сягнула одного мільйона радянських рублів! І що? Тільки те, що сама спадкоємиця та всі члени її сім’ї мусили терміново шукати бодай якусь суто формальну роботу аби не потрапити під статтю про дармоїдство. І цей ідіотизм тривав навіть після того, як у 1975-му році Леонід Брежнєв від імені СРСР підписав Гельсинську декларацію, яка гарантувала громадянам з-поміж іншого право вільно обирати будь-яку роботу до вподоби або не працювати взагалі.
До речі, три місяці - то виключно на папері. В реальності вже через три тижні до вас заявлявся дільничний із традиційними запитаннями: «Коли? Куди?…а вам відомо?». А через три місяці несвідомого громадянина заарештовували, і суд зі швидкістю добре змащеної блискавки відписував зухвальцеві пару років «хімії», себто важкої фізичної праці, переважно на шкідливому для здоров’я виробництві без оплати і права вільного пересування поза територією чітко визначеної зони.
14.
Олекса Сирота:
Наступного дня я переконався, що приказку: «Ніколи не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні» вигадали насправді мудрі люди. Недійшлого медика вбили максимум через півгодини після того, як я від нього пішов. Труп, щоправда, віднайшли лише вранці - батьки, які після чергової сварки з роз’їздами зійшлися знов аби місяць ніжитися на одному з кавказьких курортів.
Те, що колишнього фельдшера вбив кореєць, я не мав сумніву. Щоправда, цього разу до ножа-багнета не дійшло. Після характерного, як і в двох попередніх випадках, удару ногою жертва юнацьких ілюзій і сильного сп’яніння в падінні зіткнулася головою з ребром чавунної батареї. Тож додаткового звірства не знадобилося. Вбивця старанно обшукав квартиру і зник, не полишивши після себе жодного сліду - за винятком синяка у формі півмісяця на лобі загиблого.
Тому замість формального допиту свідка в Управі мені довелося детально розпитувати його згорьовану матір на кухні їхньої квартири.
- Ви пам’ятаєте, як тижні зо три тому до вашого сина приходив у гості колишній однополчанин?
- А це має якесь відношення до вбивства?
- Боюсь, що так.
- До нього після армії практично ніхто не приходив. Це колись компанії сиділи до самого ранку, як він ще вчився в медінституті, а зараз - наче вимерли… пробачте…
- Розумію. То приходив такий хлопчина - десь середнього зросту, худорлявий, волосся русяве, коротко обстрижений, обличчя продовгувате, невиразне?
- Був такий. Він ще весь час носом шморгав, хоча не застуджений.
Я ледь не вигукнув: є! Шморгання носом за відсутності шмарклів - то перша ознака хронічного наркомана. Спокійно - зараз уточнимо:
- Шморгав носом, кажете? А губи не облизував?
- Облизував. Я ще подумала, що у нього якась застуда і спеціально вийшла на кухню. Бо в моєму віці підчепити інфекцію - самі розумієте.
- Як ваш син його зустрів?
- Нормально. Навіть обійняв. Потім запросив до своєї кімнати. Вони там розмовляли, каву пили. Син двічі варив.
- Не сперечалися? - поцікавився я, ледь стримавши бажання попросити, щоб каву зварили й мені.
- Ні, що ви! Спокійно говорили. У нас стінка тонка, колись взагалі одна велика кімната була з кухнею. А потім ми тут усе переробили - на двокімнатну. Аби у сина свій куток був.
- Довго вони сиділи? Годину, дві, три?…
- Годину. Може трохи більше. Я ж казала - син двічі каву варив. Потім він провів гостя, але недалеко, бо повернувся хвилин за п’ять.
- Той однополчанин щось із собою приносив, не пам’ятаєте? Скажімо, алкоголь чи цукерки?
Матір витерла сльози, важко зітхнула:
- Не пам’ятаю. Слово честі. Син на дзвінок виходив, а не я. От коли виходив - точно в руках нічого не було. Бо я за ними двері зачиняла.
Встромилися експерти:
- Капітане, ми закінчили. Якщо тобі потрібен жмур, то дивись. А ні - то ми його на Оранжерейну потарабанили.
Я взяв до рук те, що було ближче - порожню склянку - і щосили пожбурив її в циніків, але з таким розрахунком, щоб втрапити не в лоб, а в лутку. Подіяло:
- Вибачаємось. Знаєте - робота дурна, замоталися. Вибачаємось…
- Згиньте, гицелі! Пришліть санітарів, нехай винесуть покійного максимально обережно. А ви поки що цікавих на сходах і в дворі розженіть. У людей горе, а вони тут цирк на дроті влаштовують.
Мій наказ виконали без жодного заперечення і негайно. Я допоміг матері вбитого підвестись і з максимальною делікатністю, тримаючи її під лікоть, відпровадив до кімнати. Про її єдиного коханого сина нагадував лише грубий обрис крейдою, зроблений експертами на паркеті.
Спіймав себе на думці: це добре, що він йому горло не перерізав. Бо жінка зомліла б і мав би я замість свідчень виключно зайві клопоти з викликом «швидкої».