- А як щодо кримських татар? Їх же теж свого часу до Узбекистану переселили.
- Аналогічна ситуація. Можна їздити скрізь, крім Криму. А що? У справі з’явився кримськотатарський слід?
- Та ні, колеги. Це я так - для загального розвитку. Отже, кримським татарам можна їздити на Далекий Схід?
- Можна. А до Криму - ні.
- А корейцям до Криму?
- Їм - без обмежень.
- Ми раді за корейців, - відвзаємнив Генерал, - але що вас конкретно хвилює?
- Маємо інформацію, що вже згаданий кореєць якось пов’язаний з наркотиками. А виготовлення, розповсюдження і особливо - контрабанда, та ще й у великих розмірах, наркотичних речовин і засобів піддає загрозі безпеку держави.
- А відтак - підлягає безпосередньо вашому відомству, - підсумував Генерал, - ми не заперечуємо. Забирайте всю цю марудну справу собі з усіма, як кажуть, тельбухами. Поки що можемо запропонувати нуль цілих, нуль десятих корисної інформації, а в навантаження - п’ять трупів. Тим більше, що вся ця веремія почалася за вашої безпосередньої участі.
- Як то? - наївно подивувалися «конторські» і навіть не зморгнули.
- А так, що на момент першого вбивства охорону місця злочину не міліція забезпечувала, а Комітет державної безпеки. Об’єднаним наказом обох відомств, між іншим. І саме ваші люди, товаришу полковник, ваші, а не мої проґавили вбивцю у себе під носом. Оскільки замість займатися тим, що їм належало, вони випивали…
- Як випивали? - підскочив худий і довгий. - Цього не може бути!
- Може бути. І не просто випивали, а жерли «з горла», як алкаші під гастрономом. Маємо речові докази для особливо недовірливих: три порожні пляшки з-під «Столичної» і три комплекти пре-е-екрасних відбитків пальців. Зафіксовано, сфотографовано і занесено до протоколу. Можемо подарувати. Або - вам копії, а оригінали… Москва, Луб’янська площа, товаришу Андропову Ю.В. Вибирайте.
Опецькуватий благально подивився своїми вилинялими очима на худого полковника. Той пропік його поглядом - аж зашкварчало. А потім звернувся до нашого Генерала:
- Це непорозуміння. Ви нас неправильно зрозуміли. Ми аж ніяк не посягаємо на ваші прерогативи. Ясна річ, йдеться виключно про кримінальний характер злочинів. Ми просто хотіли, так би мовити, по-дружньому, в порядку координації зусиль… без усяких підтекстів.
- Якщо без підтекстів, то чи не могли б ви поділитися з нами інформацією про справжній стан з наркоманією в Середній Азії, масштаби нелегального виробництва наркотиків, а головне - ймовірність поставки товару звідти до нас у Київ?
«Конторські» навіть перезиратися не стали. Відповідь ми одержали одразу:
- На жаль, навіть для нас це закрита інформація. Потрібен запит до Москви, безпосередньо вищому керівництву. Але боюсь, що і там ви не знайдете розуміння.
Генерал здивовано підвів голову і брови одночасно:
- Ви ще скажіть, що ця проблема виходить за межі вашої компетенції!
Головний «конторський» мовчки кивнув.
- Ну якщо це не компетенція Луб’янки, то чия?
- Старої площі, - буркнув «конторський», відвівши очі.
Ми вражено заткнулися. Першим отямився Полкан:
- Як писав один класик, на світі все ще багато такого, що нам і не снилося.
Від автора: офіційною адресою ЦК КПРС була не «Москва, Кремль», а «Москва, Стара площа».
Олекса Сирота:
- Перепрошую, - додав свою баньочку на дьоготь Старий, - якщо товариш генерал не заперечує, то я хотів би звернутися до товариша полковника державної безпеки.
- Про що мова, Іване Борисовичу, ми ж не на стройовій підготовці! Звертайтеся, скільки завгодно.
- Спасибі. Запитання просте: якщо ваше відомство не хоче брати на себе розслідування цих злочинів і відмовляється поділитися навіть не такою вже й закритою інформацією, то в чому полягає ота координація, задля якої ви до нас прийшли? І, як я розумію, прийшли офіційно, а не по дорозі на Центральний телеграф.
Худий і лисий перевели свої погляди зі Старого на мене. Партизан одразу все зрозумів.
- Хлопець не продасть. Моя школа.
- Добре. Але виключно конфіденційно…
- Знаємо, знаємо. Ви не казали, ми не чули.
- Тоді ви розумієте, що після того, як Юрій Володимирович (Андропов, - авт.) став членом Політбюро, декому тут, на Україні не спиться і не лежиться.
Полковник вдруге за сьогоднішній день виявив дивовижну ерудицію:
- Угорці, котрих так любить ваш московський шеф, в аналогічних випадках кажуть: йому кисло пукається.
Чекісти хором і голосно гигикнули і одразу ж стерли посмішки зі своїх облич.
- Порівняння точне, - похвалив старший, - а відповідно, як ви розумієте, хоч і керівництво у нас колективне, але, як у кожному колективі, є свої… скажімо так: плітки, інтриги… це, звичайно, не для розповсюдження. Ви розумієте?
- Я вам по-простому скажу, як старий партизан: дехто на Україні чомусь вважає, що його сина зробили наркоманом виключно аби батько вище Києва не підстрибнув. І підозрює у цьому вашого шефа та його московських начальників.
«Конторські» витримали удар і десь навіть полегшено зітхнули. А Старий загнав чергового гвіздка.
- За великим рахунком вам отой кореєць із п’ятьма трупами - то, вибачайте, до дупи дверцята, м’яко кажучи. Вас хвилює єдине: чи не через нього на відому вам квартиру товар іде. Заспокойтеся: хоча наркоманії в Радянському Союзі немає, але є ще кілька старих лягавих, які в це не вірять. Бо знають, що ту гидоту, яку коле нещасний Ве-Ве-молодший, йому привозять прямо з Четвертого управління - у фабричній упаковці і зі стерильними шприцами. І цілком можливо, що відповідають за це люди з одного з ваших управлінь. Але ви, звісно, про це нічого не знаєте, а як знаєте, то не скажете. Але як би там не було, а копайте у себе. Якщо, звісно, наважитеся.
Чекісти синхронно підвелись і ввічливо вклонились.
- Приємно було поспілкуватися, товариші, - всміхнувся їхній полковник.
- Нам теж, - одвзаємнив Генерал. - Ви як що, то заходьте, не соромтеся.
- Ви думаєте - нам легко? - раптом запитав старший «конторський» - Ваш шеф у порівнянні з нашим - то Махатма Ганді. Чули про такого?
Генерал і оком не зморгнув:
- Не тільки чули. Іван Борисович знав його особисто. Разом партизанили у цій… як її? Бенгалії.
Коли двері за несподіваними візитерами зачинилися, Генерал підвів риску:
- Ну, товариство, у мене таке враження, що ця розмова матиме продовження. І до того ж - несподіване. Як завжди, коли ми даємо волю фантазіям капітана Сироти.
- Накапають?
- Сирота, знову ви зі своєю попередбатьківщиною. Не накапають! Гірше! Допоможуть. І до того ж - безкорисливо. Тож сходіть поки що провітріться - до своїх… тих, кого насправді не існує… я мав на увазі - наркоманів. А ми тут між собою ще трохи порадимося: чи нам одразу вішатися, чи все ж таки сподіватися на якесь чудо.
Полковник вкотре не змовчав і додав від себе:
- Сирота, ти, здається, зараз у Павлівську їдеш?
- Так, до «головного над психами».
- Ну як дійдеш висновку, що тобі безпечніше там залишитися, то не соромся, залишайся. Тільки передзвони.
- Єсть! - передзвонити.
16.
По дорозі від Управи до Куренівки, як не дивно, нічого не трапилося.
«Головний над психами» ще не повернувся з міністерства, відтак я зайшов у гості до свого друга Бориса. Той лежав на кушетці, підклавши під голову дві казенні подушки, і уважно читав другий том довоєнного польського видання «Енциклопедії сексуальних збочень». На моє німе запитання «інфант террібл радянської психіатрії», не підводячись, пояснив: