- Умовили. Точніше - дотиснули. Будуть вам два квитки. На завтра не обіцяю, але стосовно наступного тижня щось придумаємо. Тепер ваш баш.
- Записуйте, а краще запам’ятовуйте. Десь із півроку тому студія «Укртелефільм» одержала партію (точно не пригадую, скільки - але добряче) дефіцитного синього вельвету. Проскочила цифра «кілометр», але, може, це перебільшення.
- А навіщо їм стільки?
- Обшити стіни, стелю і підлогу спеціального павільйону для комбінованих зйомок. Є така штука - «рір» називається. Якщо на пальцях пояснювати - це коли камера не сприймає якийсь колір, в даному випадку - синій. От, наприклад, знімають у синьому павільйоні актора, а потім підкладають, як тло, іншу картинку - і він уже сидить, скажімо, посеред зими - в зеленому садочку, а то й взагалі на іншій планеті. Це значно полегшує кіношникам життя, бо якщо садочок ще десь можна знайти, то яким чином ти закинеш актора і всю знімальну групу на іншу планету?
- Цікаво… а до чого тут «Телефільм»?
- А до того, що синій вельвет, згідно з моєю інформацією, спочатку осів на складі студії, а потім взагалі зник. Це офіційна версія. Бо насправді було ще веселіше. Звечора всю студію обшили, а вранці прийшли - голі стіни. А також стеля і підлога.
- Геніально! А як ви дізналися?
- Пташка на хвості принесла.
- Маєте на увазі - котра дятел? Тобто, оперативна агентура?
- Маю на увазі товариша на прізвище Брежнєв.
- Мене попереджали, - розродився новенький після довжеле-е-езної паузи, - що у капітана Сироти своєрідне почуття гумору.
- До чого тут моє почуття гумору, лейтенанте? Це не той Брежнєв, про якого ви подумали. І взагалі, Брежнєв - прізвище вітчима. У того Брежнєва, якого я маю на увазі. А сам він чи то Брансбойдт, чи то Брандмауер. Його з «Телефільму» звільнили за приховування анкетних даних. Так він з горя нарізався і виляпав дещо. У вузькому колі. А далі - то вже справа оперативної техніки.
- Спасибі. «Телефільм» ми, звісно, розпрацюємо. Заженемо декому на їхній, як ви там казали - рір - зображення камери слідчого ізолятора. Але ж, товаришу капітан, може, ви заразом підкажете, як мені на «російську драму» натиснути. Щодо ваших квитків? Бо у нас у відділі на цей театр поки що нічого немає.
- Тиць Гриць!… вибачайте. Як це - нічого немає? А де вони, по-вашому, з отого вельвету ліві джинси шили? На фабриці імені Рози Люксембург?
- Не врубався… просвітіть.
- Лихо мені з вами, молодими. А пошивочні майстерні театру, що на Басейній - ви туди колись заглядали? Там не те що джинси для половини Хрещатика, там Першу Кінну можна обшити - з голови до копит. Аби тільки матеріал був.
- Так ви думаєте, вони їх ТАМ шили? Ну, якщо це правда, товаришу капітан, то я вам не те що два квитки на “Варшавську мелодію” - я вам абонент на весь сезон у директорську ложу дістану!
- Не поспішайте, юначе, з підвищеними соцзобов’язаннями. «Російська драма» - це вам не ляльковий театр. Там народних артистів без солі їдять, а заслуженими занюхують. Тож, як каже в аналогічних випадках один мій знайомий журналіст, втілюйте, але не запліднюйте.
- Сам придумав?
- Хто? Журналіст? Ні, напевне, як завжди, вкрав у когось.
- Тоді спасибі, а я побіг!
Молода зміна у нас підростає тямуща. Академічний драмтеатр після відвідин слідчої бригади з «обехаесу» залишився неушкодженим. Звісно, абонементу в директорську ложу я не дочекався. Але обіцяні два квитки у сьомий ряд партеру одержав.
Ти знаєш, що я не відношу себе до шанувальників Мельпомени. З мене на роботі вистачає всіх різновидів жанру - від кривавої драми до дешевого цирку. Своє почуття естетичного голоду (не частіше разу на рік) я вгамовую у виставочному залі на Червоноармійській - це там, де в неї вливається Рогнєдинська. Там практично на кожній експозиції трапляється бодай кілька картин, біля яких варто постояти, помилуватися, помріяти. Головне - знати, де їх, зазвичай, вивішують: звісно, не в головному залі, а в тому куточку, що без вікон.
А на «Варшавську мелодію» мене сподвигло нестримне бажання однієї знайомої. Можна сказати, більше, ніж знайомої, принаймні вона так вважала:
- Ні, ти подумай, Олексо! - вичитувала вона мені. - Я ще й досі не відмітилася на «Варшавській мелодії»! Наші баби скоро будуть показувати на мене пальцем. Якщо ти не зробиш нам квитки, то можеш забути мій телефон і адресу. Мені потрібні не слова, а серйозні наміри. І не тільки щодо «російської драми»!
Як не дивно, але моя знайома, сама того не відаючи, одержала потужну підтримку трьох несподіваних однодумців.
По-перше, моєї мами:
- Олексо, якби ти був жонатий, то я би щовечора не підскакувала від кожного телефонного дзвінка, а сиділа би спокійнісінько з твоєю дружиною на канапі і дивилася б телевізор.
По-друге, нашого старого партизана:
- Олексо, якби тобі в голову не било, сам знаєш, що, ти би не підставлявся по-дурному, ані кулям, ані начальству. Женись! І то негайно! Бо ти вже всіх… скажімо, дістав.
І нарешті - нашого Генерала:
- Товариші офіцери! Як відомо, капітана Сироту дома жінка не жде і діти не плачуть, отже він спокійно може заступити у чергування по місту на вихідні (варіанти - Новий рік, Перше травня, День міліції, День Конституції).
Тож, як ти здогадався, похід на «Варшавську мелодію» мав стати лише прелюдією до серйозної розмови про те, як добре, коли люди разом і як погано, коли доля вперто їх не зводить.
Що тобі сказати, друже! Як тільки на сцену вийшла Ада Роговцева, я забув про все: і про те, навіщо я, власне, корячився задля квитків, і про своє ставлення до театру взагалі і мелодрами як жанру, і про чутки, плітки та рецензії!… Бо талант - це таке: як Бог не дав, ні в якому інституті на лекціях не висидиш. А тут було дано, та ще й дуже щедрою рукою.
Давно я не бачив, щоб так не грали, а жили на сцені, як це робила Адель Миколаївна. А може - взагалі до того ніколи не бачив. Хоча в юності застав іще живих франківських корифеїв і не таку вже стару Наталю Южвій. Але там була ШКОЛА! Навіть не школа - АКАДЕМІЯ. А тут - життя.
На фіналі зловив себе на тому, що стисло горло і попросилася назовні зрадлива сльоза. Видати, старішаю. Чи занадто сильно одержав по голові під час останньої облави на вулиці Ладо Кецховелі.
На виходах я відбив долоні оплесками і зірвав голос, горлаючи: «Браво!». Моя подруга плакала від щастя, не стримуючись, оскільки того дня навела повіки дуже дефіцитною водостійкою тушшю.
В гардеробній вона щось радісно щебетала, підстрибуючи, вимахуючи руками і не трапляючи ними в рукави плаща:
- Олексо, коханий! (вже коханий!) Як я хочу до Варшави! Побачити на власні очі… ти не уявляєш! Після оцього! Варшава!
І тут я несподівано для моєї подруги, для оточуючих і навіть для самого себе ляснув долонею по власному лобі і загорлав: ідіот! Кинув ошелешеній дівчині на руки її плащ і з криком: пробач, завтра подзвоню! - побіг, розштовхуючи глядачів, на вулицю, до найближчого телефону-автомату.
У таку ранню пору Старий ніколи не спав. І піднімав телефонну трубку після першого ж дзвінка. Він не здивувався б навіть, якби я подзвонив йому о четвертій ранку.
- Іване Борисовичу, вибачайте, пам’ятаєте - ви розказували про варшавський експрес?
- Коли? Я вам, салагам, багато про що розказую. Але вас пробиває через дев’ять разів на десятий, та ще й об одинадцятій вечора.
- Поїзд «Київ-Варшава». Перехоплена прикордонниками контрабанда. У туалеті вагону. Здається, у відрі під виглядом прального порошку.
Старий зорієнтувався миттю, бо більше не картав підростаюче покоління, а одразу взяв бика за роги:
- Про контрабанду розповідав Генерал на оперативці для старших офіцерів. Якщо треба, я зараз до нього подзвоню. А якщо потерпиш до ранку, то разом зайдемо… слухай, ти далеко від Управи?
- На розі Пушкінської і Леніна. Бадьорим кроком п’ятнадцять хвилин.