- На що змагалися? - запитав я у колеги. - На швидкість, точність і глибину втикання шприца в дупу?
Райвіддільський капітан розвів руками:
- Не знаю. Не був. Головне, що перемогла - і її підвищили до старшої.
- Що то руки не дрижать, капітане! Вчіться! Бо тут у деяких райвідділах не те що клістир самі собі вже не можуть увіткнути, такі пузяки наїли, а повз чарку наливають.
- Це не у нас, це на Борщагівці. У них там у приватному секторі у кожній хаті самогон женуть. Не встигають вилучать і знищувать.
Я не став уточнювати, в який саме спосіб борщагівські лягаві знищують вилучений алкоголь, бо мою увагу привернув останній абзац характеристики. Після стандартних: «…користується авторитетом, постійно підвищує, морально витримана…» сповіщалося: «Рекомендована до вступу в кандидати у члени КПРС».
- Встигли прийняти - чи померла безпартійною?
- Не встигли, тільки на чергу за анкетою поставили.
Від автора: вже якось забувається, що чималу частину свого життя проста радянська людина проводила в чергах. Це починалося ще до її народження, коли майбутній громадянин чи громадянка в утробі матері висиджували довжелезні черги в жіночій консультації. Після народження, ще в пелюшках ловили дрижаки в черзі на молочну кухню, а потім… ой, краще не згадувати! Та з-поміж усього цього маразматичного ідіотизму соціалістичної доби наймаразматичнішою була черга на вступ до партії. Бо вона складалася з кількох етапів. Спочатку треба було дочекатися своєї черги на вступ у так званий резерв, потім уже в резерві вистояти чергу - часом і по кілька років - на одержання анкети для вступу у кандидати в члени КПРС. Потім чекали виклику на парткомісію, партійні збори, ще одну парткомісію. Були черги пільгові, передусім для військових і робітничого класу, були спеціальні - для інтелігенції. Цих витримували в чеканні якомога довше. Особливим рішенням вищих органів людину могли пропустити поза чергою… в черговій черзі… ідіотизм! Всі це знали, але терпіли. І мовчали. Бо недаремно ота сама проста радянська людина відверто називала партквиток «хлібною карткою». Без нього годі було мріяти і про кар’єру, і про хоч якесь нормальне життя.
Символічно, що останньою чергою, до якої втрапляв житель столиці УРСР, була черга… на спалення в крематорії (див. наш роман «Непосидючі покійнички»). Бо і там виробничі потужності відставали від реальних потреб.
Олекса Сирота:
Під характеристикою на вбиту старшу медсестру лежало її велике фото, здерте, як я зрозумів, з дошки пошани. Хороша конячка! З-під накрохмаленого білого халату рветься на волю такий видатний бюст, що ніякий Зимовий палац перед цим тараном не встояв би. Погляд теж не заохочував до серйозних намірів.
Я пригадав свою останню невдачу на особистому фронті і гірко зітхнув. Так, цю фактуру самою тільки «Варшавською мелодією» не проймеш.
- Ви про що зітхаєте? - поцікавився колега. - Про оцю от?
- А про що ж іще? Тут, друже мій, як у тому анекдоті: треба не просто добре вчитися, а дуже добре.
- Зрозумів. Правду кажете. Мені один свідок ляпнув спересердя - і без протоколу. Але чесно. Я, каже, щоб із цією курвою виспатися, мусив кандидатську дисертацію захистити.
- Це він даремно, капітане. І наука збагатилась, і свідкові добре. Чого це він раптом скаржитися здумав?
- А ви у нього самі поцікавтеся. Він по цій справі у нас офіційно проходить.
- Обов’язково поцікавлюсь. Для підвищення, так би мовити, кваліфікації. Слухай, капітане, облом мені цю дурню читати. Кажи одразу: хто за твоєю версією дівку вбив?
- Не просто вбив, а спочатку побив, потім зґвалтував, потім порізав, а вже потім добив.
- Ні-і-ічого собі! Розвели у вас там на районі Сицилію. Чи Чикаго, точно не пам’ятаю.
- Жартуєте, товаришу Сирота, жартуєте. А ви гляньте фотографії, то одразу розхочеться.
Я витрусив знімки з великого чорного конверта, розклав їх на столі - і справді, гумористичний настрій вивітрився миттю. Тому для початку я зняв трубку і подзвонив у Павлівську своєму другові Борису. На відміну від мене його на жарти ще тягло. Бо замість «Алло!» чи «Слухаю!» він ляпнув у трубку:
- Зиґмунд Фрейд слухає!
- Це майор Пронін. Як у вас справи, доктор? Еротичні сни не мучать?
- А чому вони повинні мучити? Навпаки - повний кайф…
- Не вихваляйся!
- Не буду. Ні, Олексо, у нас тут, як у Багдаді - все спокійно.
- Ти коли додому йдеш? Вже зараз?… геніально! Тоді зазирни до мене. Багдаду не обіцяю, хоча - хто зна. Перепустку замовлю.
Поклав трубку, передзвонив черговому на вході, потому звернувся до колеги:
- Слухай уважно: начальство натякнуло, щоб я усі твої версії скрутив у трубочку, встромив тобі, сам знаєш, куди - і підпалив. У тебе сірники є? Бо мої закінчились.
- Н-н-ні… у мене запальничка…
- Ну то тримай напоготові, а ми з тобою зараз попрацюємо по-справжньому. Ти на місці злочину сам був чи по фотографіям слідство вів?
Капітан із червоного став білим, ковтнув слину і, вже не заїкаючись, пояснив:
- У нас на районах такого не буває, щоб один виїжджав, а інший розкручував. Я туди під’їхав ще
- Звідки така оперативність? Рекомендацію в партію відвозив?
- Ні, коли вона зранку на зміну не вийшла, з клініки одразу нам подзвонили, ну я з дільничним на черговій машині - вперед!
- Чекай, хто не вийшов на роботу? Медсестра? Та нехай навіть старша. Вона там що - за головного лікаря чи провідного хірурга? З якого квасу такий ґвалт?
- Люди різне про це говорять. Але стривожилися.
- Підстави давай, підстави! Люди говорять… забули! Іншим разом.
- Розумієте, за всі роки вона навіть на хвилину не запізнилася. Тому й кинулися. Про академіка може б не турбувалися, зачекали б, як мінімум добу. Бо йому можна. Ну, одне слово, ми приїхали, подзвонили. А там - ні шелесь. Постукали… потім кулаками, аж сусіди повискакували. Кажуть, учора після роботи з молодим чоловіком зайшла, потім музика пограла, потім тихо стало…
- Довго музика грала?
- О пів на одинадцяту вимкнули. Тож все по закону.
- Отже, двері ви виламали…
- Довелося. Ну, ясно, все оформили: слюсар з ЖЕКу, двірничка, поняті, трохи помучилися, бо замки імпортні. А потім - оце от, що ви бачите на фото.
- І крім трупу, як я розумію, в квартирі більше нікого не було. Як отой таємничий молодий чоловік виходив, ніхто, звісно, не бачив.
- А чого таємничий? Ми його швидко встановили і затримали. Він, щоправда, поки що не колеться, але як усвідомить, що йому світить, то заспіває. Ну, ми так вважали…
- Вважали? А тепер не вважаєте?
- Після того, як Генерал сказав, що ми мудаки і цапидла безрогі, то вже ні.
- Гм-м-м… З яких це пір наш Генерал став таким делікатним?
- А вас він хіба не так обзиває?
- Як заробимо, так і обізве. Добре, не проймайся. На сьогодні досить. Я матеріали подивлюся, завтра рано під’їдемо до підозрюваного в ізолятор, допитаємо, потім ще раз пройдемося по свідкам. Може якось і вигребемо. В лайні і проти вітру.
- То мене не виженуть?
- Знаєш, друже, я не люблю, коли мені спихують чужі справи. Але це, здається, був саме той випадок, коли ти мав з порогу розвернутися і викликати нас, міських. Труп, сподіваюся, ще в морзі?
- Так, але колектив нас уже тисне щодо похорону. І родичі з’їхалися.
- Чекай, а вона що - не київська? Бо ти її анкетні дані чорти куди запхнув.