- Коли це я від кави відмовлявся?
- А до кави, друже мій Олексо, я тобі дещо скажу - витверезить одразу. У мене таке враження, що тебе пасуть не тільки гебешники. І не тільки пасуть. А й усе про тебе знають. І про твою вищу філософську освіту, і про те, що ти свідомо, або несвідомо, але вже їм у спину дихаєш. А народ… чи як ви їх там називаєте - підозрювані - не в тім’я биті. От вони з доброго чорного гумору і влаштували тобі екзамен на ерудицію. Оцю саму «нарізку». Доходить?
- Дякую, доктор. Дійшло - і продерло. Аж до куприка. Звичайний радянський убивця зґвалтував би… ну порізав би ножем, напустив би море крові і в даному випадку підпалив би квартиру. А ці розклали мені свою «нарізку», як у ресторані «Динамо» на тарілочці. Мовляв, шукай, Сирота, шукай. От тільки звідки вони про мене знають?
- Олексо, ти ж сам сто разів жартував, що наш народ ділиться на тих, хто стукає і на тих, хто перестукується… все! Мовчу, мовчу, мовчу. Я тобі постелю, бо випускати тебе на вулицю у такому вигляді навіть у Києві не варто. Особливо після таких китайських попереджень.
- З медициною не сперечаються. Останнє запитання приреченого: навіщо цей філософ медсестрі пальці відрізав і забрав з собою? Це що - теж загадка для інспектора Сироти?
- Можливо. Не шукай, мовляв, убивцю, а шукай, що ці вправні пальчики такого наробили. А можливо просто подряпала вона його.
Спалося мені кепсько. Цього разу за мною з багнет-ножем у руках бігав навколо Управи сам Голова Мао Цзедун.
25.
Вранці після певних роздумів я вирішив райвіддільського капітана на повторний обшук місця злочину з собою не брати. Гузно у нього слабеньке для такої справи. Натомість прихопив двох дільничних, які добре знали і район, і контингент.
Місцина була своєрідна. Ще на моїй пам’яті тут проходила межа між столицею і Києво-Святошинським районом. Це вже коли проклали метро до залізничної колії на Брест, кордони міста посунули на північ і захід. Але село - воно і після реорганізації село.
По один бік від колишньої Окружної рясніло від хрущобок кінця п’ятдесятих. Тих, що не з цегли, а з бетонних блоків. На протилежному боці вулиці міцно вчепився в прадідівські землі приватний сектор. Хтось із місцевих інспекторів розказував, що звели його одразу після війни з чого доведеться. Переважно з цегли руїн Хрещатику та прилеглих вулиць. Де-не-де стирчали дивні споруди: двоповерхівки на чотири квартири з колонами перед дверима, зате туалетом у дворі, холодною водою в колонках на розі, а гарячою - в найближчій лазні за два кілометри. Такі собі сльози недобудованого комунізму. Атмосфера була просякнута пахощами вищезгаданих клозетів і найближчої промзони, котра смерділа відходами виробництва. Контингент тут жив відповідний. Для когось цей район був омріяним у глухому селі «городом». Для когось - околицею міста, а ще для когось краєм світу, кінцем сподівань і марень, де не можна було знайти не те що нормального жениха, а й тверезого бахура. Одне слово - Нивки.
Чомусь закрутилась у моїй голові повоєнна дитяча лічилочка: «Вийшов місяць із туману, вийняв ножик із карману. Буду різать, буду бить, з ким останешся дружить!». Я подумав, що ножик - це по темі. А місяць із туману, то, звісно, кореєць з його круглою фізіономією без прикмет. Привіт вам, товаришу Фрейд від старшого інспектора Київського карного розшуку капітана Сироти. Шкода, що вас не дозволяють підшивати до протоколу.
Кооперативна дев’ятиповерхівка на тлі загального архітектурного занепаду виглядала майже хмарочосом. Якщо заплющити очі на довкілля, то тягло хоч і на східну, але Європу. Якби не типова радянська зграйка «народних месниць» на лавочках біля під’їзду.
- Це ті, що вбивцю опізнали, - пояснив мені один з дільничних, коли ми видряпалися з міліцейського «газика».
- От і добре. Ви їх поки що притримайте, бо треба буде допитати. А ви - зі мною. Нагору, додому, до хати. Пластилін і печатку взяли? Тоді вперед.
Однак піднятися «вперед і вгору» одразу завадили всюдисутні бабці:
- Це ви часом не в ту квартиру, де медсестричку зарізали?
- А якби й так? - обережно відреагував я.
- Туди вже пішли!
- Хто, міліція?
- Ні, родичі.
- Які, в… Бердичів, родичі?
- Справжні. Ви не думайте, вони нам фотку показали, де вони з покійницею, коли вона ще жива була. Трохи не в рєзкості, але схожі.
- А якого їм біса треба? - вигукнув я, передчуваючи чергові типові незручності.
- Як же - прибрати в квартирі! Їм міліція дозволила порядок навести. Помити там усе…
Від самого слова «помити» мене кинуло в холод. Я запитав у дільничних:
- На якому поверсі хата?
- На другому.
- Тоді слухати мене! Ви - беріть бабусь… пробачте, свідків і попід стіночкою швиденько на сусідню вулицю. Там, здається, ЖЕК. Дзвоніть звідти в райвідділ і всіх, хто там є зі зброєю, сюди!
- А шо сказать?
- Справжній підозрюваний, і то не один, повернулися на місце злочину. В ружжо! І миттю сюди! І нехай повідомлять в Управу на Богдана. А потім назад!
Молодий дільничний миттю вишикував бабусь у колону по дві і погнав їх геть подалі від небезпечного під’їзду.
А я вихопив «стєчкіна», зняв запобіжник, загнав патрон у ствол і жестом звелів старшому дільничному зробити те ж саме. Потім з усією пересторогою прочинив двері і всковзнув навшпиньки у під’їзд, тримаючись спиною впритул до стіни. Старший лейтенант старанно, а головне - тихо повторював кожний мій крок.
Нагорі хтось стукав металом то об метал, то об дерево і щось бубонів. Ми беззвучно подолали один проліт і, тримаючи напоготові зброю, обережно визирнули.
Першого ж погляду було досить аби зрозуміти: це не кореєць. До таких розмірів на Далекому Сході сідало не роз’їдають. А тексти лише підтвердили, що це справді якісь дядьки з-під Бердичева. Один намагався увіткнути шоферський ломик в щілину між дверима і луткою, а другий стояв поряд, тримаючи в правиці швабру, а в шуйці - брудне відро з водою.
Той, що колупався, голосно пояснював:
- Ти мене слухай, а не лягавих. Чого захтіли! Півроку чекать! Шоб площадь гуляла! Обіб’ються. Добре, шо Бабійчуки ше не знають. Бо то ж такі… одойдь, не видно… вони в любу дупу без мила лізуть. І плакала наша площадь. А так ми з тобою щас оце дєло підважимо, зайдем, замки поміняєм, приберем, заселимось - і всьо! А Бабійчуки нехай…
Тут він детально пояснив, у які саме способи невідомі мені Бабійчуки будуть сексуально вдовольняти на колгоспній фермі закріплену за ними велику рогату худобу, виявивши неабияку обізнаність у галузі зоофілічних збочень. Я щиро пошкодував, що Борис цього не чує - такий матеріал для дослідження!
Той, з відром, загигикав і це був останній звук, який я від нього почув. Ми вже стояли за спинами невдах-родичів, притискаючи пістолети до їхніх дурних потилиць:
- Руки вгору, морди в стінку! Міліція!
Команду виконав і перевиконав лише один: упустив відро і швабру і гепнувся на п’яту точку, прикриваючи голову руками. Другий різко розвернувся і замахнувся ломиком. Ідіот! Я перехопив йому руку, різко заламав, крутонув і щосили дав копняка ногою в куприк. Ломик брязнув об бетон, а зломщик замість скотитися по сходах пролетів над ними майже горизонтально, висадив головою і плечима фасадне вікно і випав надвір. Гупнуло добряче.
Настала тиша.
Я, здається, передав куті меду, але треба було негайно щось робити. Бо якщо за п’ять хвилин сюди примчить увесь райвідділ, а потім ще й підкріплення з Управи, то сміятися будуть з мене. Тому я гукнув дільничному, котрий стояв, роззявивши рота:
- Кулею до телефону! Відбій Управі, а з райвідділу нехай пришлють пару людей оформити і забрати затриманих. Кулею, я сказав!
Дільничний миттю скотився по сходам та, на щастя для мене, врізався у все тих же бабульок, котрі, замість сидіти маком у ЖЕКу, отак от колоною по дві примарширували назад до будинку.
- А куди це ви? - поцікавилась одна у дільничного.