- Зараз. От тільки медексперт закінчить.
Генерал зірвався на крик:
- Коли він закінчить?! І взагалі, що він там робить? Покійнику клістир ставить?
З кущів почулася незворушна відповідь:
- Аж ніяк! З власної дупи колючки витягаю. У темряві на шипшину сів. Як комусь горить, то може допомогти. Штани я вже зняв, а ліхтарика й пінцет дам.
Делікатність ніколи не була характерною рисою наших експертів. Тому начальство навіть не огризнулось, а тільки поцікавилося:
- Ви там, коло самого трупа… то присвітіть не собі на дупу, а йому на фізію. Він часом на іноземця не схожий?
- Заспокойтеся, наш він, нашенький! З такою мордякою далі станції Чоп не випускають. І одягнений не в імпортне, і сорочка десь тиждень не прана.
- Ну хоч це слава Богу! - зрадів Генерал. - Нормальне вбивство. Наше. Радянське. Сподіваюсь - без політики. Так і передам по команді. А раз без політики - то нема чого гнати коней. Іване Борисовичу, розпорядіться щодо охорони, труп спровадьте до моргу… і можете поки що перепочити. Вранці все тут перешукаєте. Та й нам з Полковником пора на бокову. Засиділися ми… е-е-е… за квартальним звітом. Відпочивайте.
- Спасибі за турботу, - сказав Старий. - одне мале-е-еньке за питаннячко: хто справу вестиме?
- Доречно, доречно. На район не скинеш. Ці печерські - народ вередливий. Зв’язками прикриються, відгавкаються. Доведеться нам. Конкретно… Сирота сьогодні вже добре відпочив, потанцював, напився кави. Отож - до праці. Запитання є?
Як не дивно, але мій грайливий настрій після дипломатично-чекістських гоцалок ще не вивітрився. Тому я ляпнув:
- Запитання є. Що з порожніми пляшками робити? Зняти пальчики - чи ну їх нах?…
У порушення субординації першим прореагував Полковник:
- Пальчики зніми. І запротоколюй. Молодець, що додумався. Потім пляшки здай і купи два метри мотузки і шмат господарчого мила. Краще 72-процентного. Дешевше, але милиться краще. І як тільки конторські на нас знову визвіряться, ми їм усе це в комплектику й піднесемо. З низьким уклоном і паузою за Станіславським.
Ми здивовано глянули на нашого Полковника, мовляв, звідки така обізнаність? Але розвивати тему не став навіть Генерал. Напевне, йому й справді хотілося спати.
Від автора: необхідні уточнення. До Києва приїздив П’єр Трюдо, багаторічний (з 1968 по 1984 р.) прем’єр-міністр Канади. Загалом високих гостей з капіталістичного світу до Києва намагалися не привозити. Але тут був особливий випадок. На батьківщині Трюдо українці були третьою за чисельністю етнічною групою. До того ж цей прем’єр проводив досить таки самостійну зовнішню політику і не раз втирав носа американцям - на радість і задоволення Москві.
В усіх енциклопедіях і вікіпедіях одностайно стверджується, що саме П’єр Еліот Трюдо був найвидатнішим канадцем якщо не за всю історію цієї країни, то за все ХХ століття напевне.
До речі, так вважають і самі жителі країни «Кленового листа».
Щодо результатів описуваного Сиротою візиту: невдовзі після відвідин Києва канадський прем’єр розвівся з молодшою від нього на 35 років Маргарет Синклер, любителькою джинсів і нічних танців на шкоду вихованню трьох власних дітей. Окрім того жменьці старанно відібраних громадян Радянської України чи не вперше дозволили відвідати своїх родичів у Канаді. Сторони обмінялися також «делегаціями громадськості», значну частину яких складали офіцери спецслужб. У журналі «Перець» опублікували гумореску про те, як канадський родич привіз на гостинець «півкіла сахарину», бо вважав, що у нас тут і досі голод.
4.
Олекса Сирота:
Начальство поїхало, а труповозка нарешті об’явилася. І тільки після цього з кущів видряпався медексперт. Коли він підійшов до нас впритул, Старий констатував:
- Та-а-ак, здається, з усіх ще присутніх і вже відсутніх цього вечора не пили двоє: я і отой стовп, котрий з ліхтарем. Слухай, медицина, ти вже всі колючки з дупи повитягав? Чи може, в цьому парку, крім шипшини, ще й кактуси ростуть? Щось довго вовтузився.
- Ображаєте, Іване Борисовичу. Я не пив. У мене розболівся зуб і я полоскав його спиртом.
- Солоною водичкою треба полоскати. Тоді ніхто не буде чіплятися. Доповідай.
- Рана одна. Перерізане горло. Чимось дуже гострющим, з широким лезом. Це не фінка і ясно, що не складаний ножик. Різали ззаду, одним махом - зліва направо. Вбивця - людина фізично сильно і щонайменше одного зросту з убитим.
- А щось інше є? Ну там - синяки, подряпини?
- Синяки відсутні. Подряпини на обличчі. Але то від гілок. Я ж кажу - обійшлося одним ударом. Хоча, може в морзі щось вилізе. Треба зачекати до ранку.
- Давненько у нас нікого так не різали, - задумливо протяг Старий, - після війни, щоправда, зсучені блатні отак вправлялися. Ті, котрі через штрафбати пройшли. А так - ну це вже потім - підколювали, підрізали, насаджували, в спину заганяли, але щоб голову майже відчикрижити? Не знаю, не знаю… сороковими запахло.
- Ще якісь особливі побажання будуть? - озвався експерт, - типу: що під нігтями, що у шлунку, як мозолі? Сирота, це ти у нас проходиш під грифом «смерть експертизі», вигадник! Я після тої історії зі Стоп-сигналом ще й досі весь мокрий прокидаюсь, як присниться. (див. роман «Кава по-диявольськи», - авт.)
- Побажання будуть. Пошукай в роті у вбитого записку з прізвищем того, хто це зробив. Не смикайся, жартую.
- До рота йому я вже заглядав. Зуби рахував. У морзі ще раз подивлюсь. І в горло залізу, і в стравохід - не сумнівайся.
- А зуби всі цілі?
- На двох корінних - пломби. Повна халтура. Так, наче не стоматолог, а штукатур орудував. Так лікують або у глибокій провінції, або в армії.
- До речі, щодо армії. Праве плече на предмет характерного затвердіння шкіри не забудь перевірити. Звісно, не тут і не зараз, а завтра зраночку.
Старий здогадався першим.
- Дембель?
- Може бути. Вік підходить?
- Десь так. Точніше знатиму, коли від крові відмию.
- Ремінь від автомата мозоль натирає, особливо якщо цей от з караулів не вилазив.
- Щодо армії, Сирота, то тут ти знову влучив. До мене зараз дійшло: він свій костюмчик не носив, а доношував. Піджачок у плечах тіснуватий. Під пахвою навіть шов розлізся.
Санітари нарешті витягли труп з кущів, звично вхопили за руки-ноги і без будь-якої делікатності гепнули на ноші. Медексперт вигукнув:
- Адійоти! Голова відірветься - хто пришиватиме? До речі, хто сьогодні жмурів збирає?
- Жовтнева чергує.
- Тоді я вам на хвіст упаду. Мені з їхнього моргу до себе на Первомайського - два кроки.
- Медицина - стоп! - гукнув Старий, - головне забули: час смерті.
- Дві-три години. Від мого прибуття. Швидше три, ніж дві. Влаштовує? А ні - чекайте ранку.
- Це у нас зараз котра? Перша ночі? Дитячий час. Викликали нас об одинадцятій, отже, лежав він там уже як мінімум годину. Пощастило вбивці, що по горішній алеї пішов. Якби подався по нижній, напоровся б на «конторських». До речі, ти о десятій що робив, Олексо?
- Я? Хвилиночку… танцював шейк з дружиною канадського прем’єр-міністра. Вона може підтвердити.
- Що, і справді танцював? Ну, нахаба!
- Та ні, жартую. Я до неї й не наближався. Замовив коньяк і каву і теревенив з новеньким. До речі, з хлопа будуть люди. Одразу помітив, що нам замість коньяку подали дешевеньке болгарське бренді. А рахунок Конторі, мабуть, виставлять, як за «Арарат», та ще й з ресторанною націнкою.
- Знову ти, Сирота, собі голову дурницями забиваєш. Поїхали краще в Управу. Це діло треба розжувати. У мене, до речі, розчинна кава є.