- Спасибі, втішив. Хочеш - пришлю посилочку? Хоча ні, наші на митниці кожен апельсин на сто сорок вісім частин поріжуть - чи нема контрабанди. Шкода! А щодо корейця… десь він тут. Вважай поруч. Не знаю, як він, а я його сморід чую. Йому мало робити свою справу, йому треба, щоб його всі боялися. Фраєр!… Слухай, Олексо, ти теж роги не підставляй. Як із тобою щось станеться, мені шкода буде. Бо я теж людина.
Ми розпрощались і я, знову ж таки дворами, пішов додому. Бо якщо я без видимих наслідків під цигарки і розмови подолав пляшку сорокаградусного коньячного напою, то це означає, що той вузлик, на який зав’язані мої нерви, ось-ось лусне. І тоді я впаду і засну. Так уже бувало. І набагато краще, щоб цього разу це сталося вдома, а не на вулиці, зі «стєчкіним» у кобурі і міліцейським посвідченням у кишені.
Я встиг. І навіть відіспався до того, як Старий подзвонив до мене в двері. Мама залишила нас на кухні і пішла дивитись якийсь старий навіть не фільм, а відзнятий на кіно спектакль. У ньому провінційні актори і актриси заламували руки, завивали дурними голосами і хіба що не гризли декорації. Я такого довше п’яти хвилин не витримував. А мама сиділа, не відриваючись, до фінальної заставки. Кожному своє.
- То що у Міністра, Іване Борисовичу?
- У Міністра на столі лежить рапорт на тебе. Завтовшки з учнівський зошит.
- Дванадцять сторінок? Серйозно. Либонь замполіт постарався?
- А у кого іще у нас в Управі є час писати таке і стільки?
- Зрозумів. І що там, як не секрет?
- Мав щастя ознайомитися. Переважно з підкресленими Міністром абзацами. Фальсифікація результатів оперативно-слідчих заходів, злочинні маніпуляції з фактами й доказами. Та це дрібниці. Навіть недозволені методи слідства, які тобі приписують, теж не головне.
- Як то? Куди вже далі?
- Загинай пальці. Перше: ти свідомо спровокував страйк таксистів і надав йому антирадянської спрямованості.
- Ну знаєте!
- Я знаю! І Міністр, на щастя, теж. Але не всі на Печерську такі розумні, як ми з ним. Звинувачення друге: ти свідомо поширюєш по місту антирадянські вигадки, що дискредитують роль партії в роботі правоохоронних органів. Ще одна стаття.
- Зі страйком я зрозумів. А як щодо вигадок? Можна конкретніше?
- Ти порівняв пленум ЦК зі злодійським сходняком. Є свідки, які готові це підтвердити.
- О, Господи! А я думав, що це сприймуть, як дурний жарт.
- А я тобі казав, Сирота: не валяй дурня, бо сам вляпаєшся. По маківку. Третій факт: поширення панічних чуток про якогось міфічного злочинця, що пачками вбиває простих радянських людей, а міліція нічого не може з ним вдіяти. Що скажеш?
- По третьому факту чи по всім?
- Як зручніше.
- У мене таке враження, що всю цю достоєвщину замполіт не сам писав. Хтось дуже хитрий і розумний продиктував. Ще й перевірив, чи всі коми на місці. Як у школі після твору на вільну тему.
- Сам-не сам, Сирота, один ікс! Таким, як наше ляпало, півпальця дай - руку по лікоть відкусить.
- І що тепер?
- Внутрішнє розслідування. На щастя без відсторонення тебе від справи корейця.
- Про що ви, Іване Борисовичу, ніякої справи уже немає. Її Генерал розпатрав, як Тузик грілку.
- Генерал теж своє одержав. При мені. По телефону. Думаю, трубка була розжарена.
- …гм-м-м… а… а можна в подробицях?
- Тільки початок: «Товаришу генерал, те, що КПРС у нас керівна і рушійна сила суспільства, ще не означає, що будь-який випадковий придурок із партквитком, але без відповідної кваліфікації має право робити операції на серці, запускати синхрофазотрон і складати атомні бомби». Далі я не маю права навіть переказувати.
- А на що маєте право?
- От уївся, як… як голодна воша до солдатського кожуха! Добре, скажу. Але мусиш одразу забути.
- Єсть! Одразу забути!
- Спочатку запитання: де наш Міністр до міліції служив?
- Кимсь у Конторі.
- Не кимсь і навіть не начальником управління, а першим заступником нашого республіканського шефа. Подейкували навіть, що саме він мав іти на голову комітету, але втрутились… ну, хто втрутився, той втрутився. Тут для нас з тобою головне що? Після того, як сьогодні Міністр послав нашого Генерала за всіма адресами і поклав трубку, він попросив що? Викласти йому не ту версію, що в доносі і не ту, що Генерал сяк-так склепав, а ту, що ти обстоюєш. Я й виклав.
- І що ж начальство?
- Перш за все поцікавилося моєю думкою. Я процитував твій улюблений вислів, хоч ти й не класик марксизму: достатньо божевільно аби мати право на існування.
- Спасибі.
- Навзаєм. Віддаси в получку. До речі, про тебе особисто розмова не йшла. Але у Міністра на столі, крім доносу, лежала ще й твоя особова справа із закладками.
- Вивчав?
- А щоб ти не мав сумніву! Міністр на моїй пам’яті ще жодного міліцейського офіцера просто так, за спасибі нікому не здавав. Ані Конторі, ані партійцям. Що він мені розповів? Ще коли Андропов прийшов на Луб’янку, після Семичастного, то звернув увагу на один дуже дивний факт. Американці тоді вже з космосу потихеньку наші території фотографували. І от - наші люди, точніше, люди Андропова, докопалися, що з тих знімків чітко видно площі бавовни і, зверни увагу, плантації маку у віддалених районах республік Середньої Азії значно більші, ніж це подає офіційна радянська статистика.
- Логіку розумію. Ми швидше перебрешемо, ніж недобрешемо.
- Отак і Андропов подумав. І не тільки подумав, а й поцікавився, чи знають про це «конторські» з отих самих республік.
- Вибачте, Іване Борисовичу, я, як у тому анекдоті: і що вони йому сказали? Хоча - стривайте, можна я знов поперед батька в пекло? Йому нагадали, що з бавовни роблять не лише всілякі там ситчики веселенькі, а й обмундирування повсякденне для збройних сил і, звісно, вибухівку. Тож і нічого тут перед ймовірним противником світитися своїми досягненнями у цій галузі.
- А про мак що ти скажеш?
- Ну, сім літ не родив, голоду не було, для чого він ще потрібен, окрім як для пиріжків і булочок? Хіба що - ги-ги… на дулі з маком?
- Олексо, ти або перепив, або недоспав. Або й те, й друге. Опіум з чого роблять?
- Ой, мамцю!
- Щось таке і Андропов сказав. Але його швидко заспокоїли. Мовляв, у світлі майбутньої великої війни з Китаєм необхідно створити резерв знеболюючих ліків - як для армії, так і для цивільного населення прифронтової зони.
- Коли це було? До острова Даманського чи після?
- Стривай… на Даманському з китайцями билися у грудні шістдесят сьомого.
- Точно! Мій перший рік служби. У вересні пішов дворічником, а в грудні вже готували перекинути на Далекий Схід. На щастя обійшлося.
- Андропова призначили… чекай-чекай… десь у травні шістдесят сьомого. За півроку до цього всього. Отже, секретні макові плантації вже були…
- А обезболюючих ліків кіт наплакав. Ну, це суто по-нашому. Спочатку роблять, потім думають. Коли нас - ну, дивізію нашу - готували на китайський кордон перекидати, начмед бідкався. Мовляв, обезболюючого вистачить на півгодини стрічного бою в реаліях ще тої війни, котра з німцями.
- Але погодься, пояснення було логічним. Тут інше дивне. Міністр розказав, що відразу після цього місцеві партійні вожді здійняли в Кремлі галас, що ка-де-бе перевищує свої повноваження в їхніх азійських володіннях. Випадковість?
- З якого боку глянути, Іване Борисовичу. А що ж Москва, Кремль?
- Як не дивно, але кисень андроповцям у цьому регіоні перекрили.
- Не може бути! Вони ж самі, кому захочуть, на шланг наступлять. Хоч водолазу, хоч секретарю це-ка.
- Щоб зовсім, то не перекрили. Все було хитріше. Скажімо, так: обмежили охороною кордону і боротьбою з сектантами з числа осіб некорінних національностей. Ну і, природно, нагляд за корейцями, німцями, кримськими татарами. А далі - ні-ні!
- А як же святе? Пошуки дисидентів серед інтелігенції?
- Уяви собі! Я про це теж у міністра запитав. Нахапався у тебе звичок лазити не в свої городи. Так от що виявляється: у цих республіках інтелігенція з отого корінного народонаселення одержує вищу освіту не у себе вдома, а в кращих вузах Москви і Ленінграду. І повертається звідти з червоними дипломами та глибоким почуттям радянського патріотизму і пролетарського інтернаціоналізму. Вони навіть по тим вузам спеціальну квоту мають.