Тренується, зараза, - подумав я. - Тепер точно поїде.
Полковник (чи хто він там насправді) підійшов до мертвого корейця і похитав головою:
- Шкода… доведеться обмежитися фотографіями. А планували привезти живим.
- Речові докази не забудьте, колего.
Полковник пропустив повз вуха це порушення субординації:
- Це ви про що?
- Про те, що в чемодані.
- А яке це має відношення до нашої справи? Я ж вам казав: мій народ із таким явищем, як наркоманія, не знайомий. Немає цього у нас.
- Так, розумію. Древня нація, давня культура, міцна мораль. Тоді чиє ж це добро?
Полковник знизав плечима, але не так, як це робить наш Старий, а з погордою:
- Хіба я знаю? Можливо, хтось із ваших. Він же квартиру не на вокзалі наймав. Або отой, інший, якого я застрелив. Він по нашим розробкам не проходить. Звісно, шкода, що ми маємо самі тільки трупи, але не проймайтеся, Олексію Михайловичу, особисто ви діяли професійно. Про вашу мужність я доповім.
Панська ласка на рябій кобилі їздить, хотів ляпнути я, але стримався і тільки схилив на мить голову.
Десь на горі біля історичного музею подала голос знайома міліцейська сирена. Генерал поспішає.
- Ну що ж, товаришу капітан, - усміхнувся самими тільки губами полковник. - поділимося по-братському? Ми беремо на себе той труп, що залишився нагорі, ви оце-от, що там лежить. І ні у кого з нас не буде більше проблем. До речі, я вас запрошую до мого рідного міста. Посидимо у хорошій чайхані за піалою найкращого індійського чи китайського чаю. Повірте - це аж ніяк не гірше кави.
Він ще раз вклонився і пішов до генеральської «Волги», що вже з шиком гальмувала від повороту. Майор дружньо ляпнув мене по спині і попрямував слідом. За якийсь час з-під «Річарда» пороз’їжджались і порозходились як усі причетні, так і випадкові перехожі. Обох убитих ще раніше повезли на Оранжерейну. І на полі болю залишилися тільки я і Додік, що сидів із забинтованою головою на уламках своєї будочки.
Я прилаштувався поряд, налапав у кишені зім’яту пачку з двома останніми сигаретами і поділився по-братськи. Додік вдячно глянув на мене, затягнувся, потім ми синхронно задерли голови, видивляючись вікно, звідки на Додіка впала жива бомба.
- Ой-ой, - сказали ми, не змовляючись. А Додік додав:
- Я бачу, ти вже зрозумів, чому ми виїжджаємо.
От і все! Як співав після кожної студентської випивки наш із тобою однокурсник, бідолашний горбатий сирота Женя Українець: «Пісня вся, пісня вся, пісня скінчила ся…»
Щодо орденів - напевне хтось їх одержав. Тільки не в Києві і не ми зі Старим.
Що далі було? Цікавого мало. Військові особісти так зраділи віднайденим автоматам, що й слухати не хотіли про повторний розгляд справ по обставинам їх зникнення. Наша прокуратура після розпорядження з Москви мовчки закрила всі справи по семи вбивствам і одному зникненню без вісти з формулюванням «У зв’язку зі смертю єдиного реального підозрюваного». Замполіт сказав, що це дуже доречно - в плані урочистого рапорту до нашого професійного свята. Служба внутрішнього розслідування теж не знайшла в моїх діях ніяких відхилень від правил та інструкцій. Зрештою ж, на Узвозі стріляв не я.
Я не полінувався видзвонити своїх старих знайомих таксистів, привів їх у морг на Оранжерейній і показав обидва трупи. Старий таксист з орденськими колодочками раптом розплакався і запитав мене:
- Синку, де ти був, коли я на своєму Другому Українському фронті ходив у розвідку?
Тої ночі я нарешті спокійно заснув. Мені наснилося, що подзвонила Крокозябра, спершу довго дорікала, що через мене у її подруги накрився блат у модної кравчині, але коли я - теж уві сні - пообіцяв познайомити обох подруг, а заодно і кравчиню із директором Бессарабського ринку, нестарим і неодруженим, аж прицмокнула від радості, заверещала: «Це ж абалдєнний блат!» і зникла з мого сну назавжди.
Контора генерала Федорчука зберігала горде мовчання, мов ті пушкінські друзі-декабристи. Лише певен час по цьому, коли мені пощастило одного вечора просочитись і тихенько зашитись у самий куток інтуристівського бару в готелі «Либідь», хтось сів праворуч і трохи ззаду і наказав:
- Сирота, не обертайтеся, дивіться прямо, інакше я встану і піду.
- Не бу… Кажіть!
- Ви пам’ятаєте, як ми заробили по морді через ракети на Кубі?
- Найщасливіший тиждень моєї студентської юності. Ми тоді не вчились, а мітингували.
- А от для Хрущова то були чорні дні. Кажуть, по стелі бігав. І вибігав.
- Звелів сіяти кукурудзу за Полярним колом?
- Ні, опійні маки у Середній Азії. Робити з них наркотики і потай перекидати в Західну Європу та Сполучені Штати. Аби там поширювати в першу чергу серед їхньої «золотої молоді». Як вам помста?
- Не вмер Гаврило, так галушкою вдавило.
- Не смійтеся, бо як хтось дізнається про те, що я вам це розказав, то ви не встигнете навіть заплакати.
- А ви?
- От тільки не треба перти рогом. Ми до цього не мали ніякого відношення. Але не питайте, хто. Головне, що після того, як Хрущова погнали, цю операцію офіційно припинили.
- А неофіційно?
- Я ж казав - ми до цього не мали і не маємо ніякого відношення. Там працювала інша структура.
- Можете не відповідати, я вже знаю. Операцію припинили, але залишилися плантації, підприємства, кадри, а головне - кур’єри, мережа розповсюдження, зв’язки по той бік станції Чоп. Що ж це - отак добро і пропадатиме?
- Сирота, найдивовижніше не це, а те, що ви знову зіграли в орлянку і знову виграли.
- А чого тут дивного? В орлянці шанс - п’ятдесят на п’ятдесят.
- Ні, Олексію Михайловичу, цього разу монетка була з орлом з обох боків.
- То як же я викрутився?
- А вона у вас руба стала. А це, як вам відомо, стан ну дуже нестійкої рівноваги. Тож подальші поради з мого боку зайві.
Доброзичливець зі знайомим голосом зник, не розпрощавшись.
Про що я забув? Про зозулю? Яку зозулю? А, ти про це? Спасибі, що нагадав, бо я останнім часом починаю во здравіє, а потім забуваю, з чого почав. Ось тобі про зозулю.
Ти ж розумієш, за щось та повинні були мене покарати. От і пригадали - і дуже вчасно - оте моє кидання зброї і посвідчення на стіл перед начальством. Поставили помічником оперативного чергового по місту саме в День міліції.
Зате оперативним черговим напросився Старий. Замполіт, щоправда, рипнувся:
- Як же так, Іване Борисовичу? Ви ж наша гордість, маєте бути в президії!
- По мені краще обриганих алкашів від тротуару відшкрябувати, ніж сидіти поряд з тобою по президіях! - врізав Старий і повернувся спиною.
На наше щастя не тільки кримінальний, а й хуліганський елемент звідкись дізнався, хто чергуватиме по Управі десятого листопада. І дійшов висновку, що краще Старому свята не псувати. Дорого обійдеться.
Ми відсиділи належні нам години за пультом чергової частини, Старий курив і читав якийсь журнал, а я після кожного дзвінка хапав трубку і бадьоро рапортував:
- Помічник чергового по місту капітан Сирота! В Багдаді все спокійно, спокійно, спокійно…
На тому боці трубку обережно клали. Без запитань.
А потім ми пішли до мене і влаштували щось середнє між сороковинами і чужим днем народження. Пили, доки не закувала «зозулька» на балконі будинку навпроти, і Старий злякався, що у нього вже «білочка».
Коли ми переконалися, що жодні звірятка нас не навідали, і повернулися до столу, з вулиці знову залунало «ку-ку!»
- Зозулько-зозулько, скільки мені ще жити? - раптом поцікавився Старий. Замовк і став подумки рахувати.
«Пташечка» кукала довго і натхненно, не пам’ятаю вже точно, скільки разів, здається, десь під сорок.
- От і брешеш, - невдоволено буркнув Старий. - Такі, як я, довго не живуть.