«...А чому, як ви думаєте, Він не став суперзіркою, не пробився у великий шоу-бізнес? Бо такі, як Він, там непотрібні! Він був надто талановитим для них. І не мав ані багатих родичів, ані необхідних зв’язків, ані власних грошей, і не був підарасом...»
Як Шульцу вдалося витримати цю зливу дзвінків, він і сам не розумів. На третій день суцільного хаосу, спричиненого його статтею, він вже не підходив до телефону і не читав відгуки в Інтернеті. Між тим, статтю Шульца визнали кращим журналістським розслідуванням місяця на сайті огляду преси. Колеги також на всі голоси вихваляли його матеріал, який став причиною постійних дискусій у редакційних курилках. Сашпаш був задоволений цим ажіотажем, і виглядав переможно. Головний редактор навіть виписав Шульцу обіцяну премію, але водночас попередив, що з нетерпінням чекає продовження розслідування. І не лише він — Шульц відчував, як цього бажає все місто.
Між тим, у душі Шульца бушував справжній вихор змішаних почуттів, і муляло одне нахабне питання — невже, аби стати цікавим широкій громадськості, всьому народу, недостатньо бути живим, просто жити і працювати поруч з цими людьми? Виходило, що, аби тобою зацікавилися по-справжньому, аби про тебе заговорили навіть найбайдужіші, варто було припинити своє існування, зникнути, вмерти? Шлях до популярності, до відомості пролягав через небуття. Це відкриття неприємно вражало Шульца, і неабияк заважало виважено думати над продовженням серії запланованих статей. Цей гіркий висновок постійно крутився у нього в голові, підштовхуючи його до різкого повороту в розкритті цієї теми. Але подібні умовиводи могли не сподобатися головному редактору, який не надто вітав творчу партизанщину, тому Шульц гарячково шукав надійну зачіпку, аби в наступній статті якомога ширше торкнутися цієї теми, не викликавши при цьому підозри з боку Сашпаша. І вихід несподівано з’явився сам собою.
На четвертий день після виходу журналу йому зателефонувала Анна. Шульц очікував цього дзвінка, але не так швидко, тому був вельми здивований, побачивши на екрані телефону її ім’я. Він відповів.
«Пане Шульце? Це Анна. Я прочитала вашу статтю про Нього… Дякую, що намагалися якомога об’єктивніше написати про Його життя. Мені сподобалося… Я пам’ятаю, що ви хотіли зустрітися зі мною. Отже, я готова. Тільки у мене прохання — чи не могли б ви приїхати до мене, бо я зараз майже не буваю у місті, живу у дачному селищі. Я назву вам адресу за умови, що ви більше нікому її не дасте. Домовились?»
Вони призначили зустріч на наступний день, і Шульц одразу доповів про це Сашпашу. Як і слід було чекати, шеф видав підлеглому цілу купу різних настанов — як і про що саме спитати Анну. Проте Шульц і сам вже мав цілу обойму оригінальних запитань, які зберігав спеціально для неї.
Наступного ранку службове авто привезло його до дачного селища за сорок кілометрів від міста, де останнім часом відлюдкувато жила Анна. Знайшовши потрібний будиночок, Шульц несміливо постукав у металеві ворота. З будинку вийшла невеличка красива жінка у старому кошлатому кожушку і з довгим, до самої талії русявим волоссям. Наблизившись до воріт, вона пильно оглянула Шульца і машину, і лише тоді відчинила двері. Про себе Шульц відзначив, що Анна — дуже приваблива жінка, хоча, судячи з усього, і намагається, принаймні зараз, усіляко приховати, чи навіть знищити свою природну красу.
Увійшовши до будинку, він втягнув ніздрями аромат різних трав, що всюди висіли по кімнатах великими запашними жмутками. Анна мовчки провела гостя до вітальні, і вказала на стілець біля старовинного круглого столу. Так само мовчки вона пішла на кухню і поставила металевий чайник на плиту. Вона так і не виходила з кухні, доки не заварила чай, а Шульц тим часом трохи обдивився навкруги.
Внутрішнє вбрання будинку чітко вказувало на те, що це була дача, і насправді тут ніколи не жили постійно. Старі убогі меблі, щільно завішені вицвілими занавісками вікна, панцирні ліжка, фанерні книжкові полиці — все це ніби причаїлося тут ще з минулої епохи, знайшовши свій надійний останній притулок. Навіть стара кришталева люстра на стелі світилася якимось напівзабутим тьмяним мерехтінням, наповнюючи кімнату чудернацькими тінями, які відображалися у скляному покритті написаних маслом давніх картин, що прикрашали тутешні стіни.
Анна принесла і поставила на стіл чайник, дві великі чашки, мед, цукор і тарілку з печивом. Вона сіла навпроти Шульца, печально поглянула на нього і сказала: