«А як ви тоді поясните відгуки про Нього деяких людей, що Він був схильним до дебошів і скандалів?»
«Просто у Ньому завжди боролися дві особистості — цинічний панк і витончений інтелігент. Вони змагалися між собою, перемагаючи поперемінно — то одна Його сутність, то інша. Він міг за один день змінити кілька подоб — наприклад, зранку Він йшов записуватись на ТВ і годину роздумував там на тему взаємопроникнення сучасного постмодернізму і масової культури. Вдень допомагав організовувати благодійний літературний захід зі збором книг для дітей-інвалідів. А вже ввечері Він міг танцювати напівголий на столі у своєму улюбленому барі, поливаючи прямо з пляшки шампанським якихось випадкових пияків. Такий Він був — і навіть я інколи не встигала слідкувати за цими Його перевтіленнями. Причому, що цікаво, Він все рівно, за будь-яких випадків залишався собою! Це рідкісний дар, і Він умів це! Тобто, і панк, і інтелігент існували у Ньому на рівних правах, але це не була гра або позерство, це було саме життя».
«Цікаво-цікаво… А як у Нього складалися стосунки з колегами, я маю на увазі професійну Його діяльність?»
«Я дослівно запам’ятала одну Його фразу, яку Він сказав мені незадовго до свого… зникнення. Він сказав приблизно таке: «Напевно, мої друзі-колеги бачать мене зараз таким, про якого потім буде приємно зітхнути, дещо згадати, посміхнутися, емоційно махнути рукою, і вже незабаром забути, знову поринувши в буденні справи». Він ніколи не комплексував щодо своєї роботи — саме так Він це і називав: «виключно робота». У Нього не було нападів кар’єризму, проектів щодо власного підйому службовими сходами. У роботі для Нього було єдине, що справді важило — це заробіток. Він казав: «Я змушений цим заробляти, бо творчість поки не годує. Я мушу робити це, аби годувати зараз творчість, щоб вона не померла або не пішла від мене, і в майбутньому віддячила мені тим самим». Напевно, колеги-журналісти зараз думають про Нього — кар’єра не вдалася, у професії ніким ОСОБЛИВИМ Він не став, а вже ж давно перебував у потрібному для цього віці, і міг би! Міг. Але чомусь не скористався цим. Незрозуміло, правда? По-перше — чому не виїхав свого часу звідси разом з іншими талановитими, сміливими й молодими? У столицю, природно, а чи й за кордон. А, по-друге, якщо вже не виїхав, чому отут не зробив блискучу, у межах розумного, кар’єру? З Його задатками це було елементарно. А Він, виходить, у підсумку зайняв собі теплу нішу і сидів там тихо, носа не витикаючи, за професійними, зрозуміло, поняттями. Фактично, Він самоусунувся від їхньої активної професії, і, властиво, від кар’єри. А ще — категорично, принципово не вливався в ряди «чорних журналістів», готових за гроші щоденно кидати лайном у всіх своїх численних роботодавців разом. Бо гроші не пахнуть, не смердять — для них, зрозуміло. Йому пропонували це постійно, але Він щоразу з усмішкою відмовлявся. Ось за цю усмішку Його й не долюблювали. Може, не розуміли, або боялись, а, може, десь у глибині душі й поважали — хтозна? Можна, звичайно, сказати, що Він, з їхньої точки зору, певним чином невдаха. Більш грубі сказали б — блазень і напівбезумець. Але все-таки якась повага до Нього була в усіх, хоча б на рівні легких приємних спогадів зі спільної бурхливої професійної юності. Колеги бачили, що Він вибрав інший шлях — робив ставку на творчість, на постійний драйв, на інтерес. Він був безпосередній, прозорий, відвертий, як дитина, і залишався нею цілком у будь-який період життя. Одні називали це примхою, захопленням, свого роду грою, розвагою, дурістю, інші — просто подумки крутили пальцем біля скроні і мовчки знизували плечами. А в деяких особливо примітних випадках, Він, певно, став би ласим шматочком для психіатрів... Він рухався життям, як танк, і Йому дико подобалася ця «гра». Гра у себе самого».
«Красномовно… Чому ж тоді Йому заздрили, якщо особливих вершин ані в професії, ані у творчості Він не досяг? Звичайно, я маю на увазі кар’єру та широку розкрутку».
«Я вас розумію… Заздрили Його винятковій внутрішній свободі, Його повній аморфності до професійної суєти і конкуренції, Його очевидному іронічно-цинічному ставленню до роботи. Він був настільки віртуозним професіоналом своєї справи, що навіть Його відверта халтура сприймалася всіма «на ура». Заздрили Його обдаруванню, Його власним можливостям, Його професійному і творчому аристократизму. Врешті, заздрили тому, що завжди вчиняв, як Йому хочеться. Таких взагалі не люблять. Вони, здебільшого, виняток із правил, білі ворони, екзоти. Або посміховиська. Ось так».