«А що було в Його творчому оточенні? Яка вона була — Його друга сутність митця?»
«Тут, у цій царині, Він був щасливий. Точніше, Він був щасливий, коли був у ній. Робота, активна громадська діяльність та інші клопоти відбирали у Нього дуже багато часу, сил та енергії. Але Він намагався виділяти під творчість стільки часу та ресурсів, скільки потрібно. Просто тому, що це було головним у Його житті. Ось і вся загадка».
«А стосунки? З колегами по творчості, з друзями, з конкурентами?»
«Він старався підтримувати дружні стосунки з усіма без винятку. Тому що взагалі терпіти не міг конфліктів і сварок. Але люди не завжди сприймали це належним чином. І атакували. Інколи настільки болісно і підло, що вражали Його у саме серце. Але Він, насправді, тільки міцнів від цього. З часом Він навчився відрізняти друзів від Іуд. Тому Його близьке, так би мовити, душевне оточення останнім часом було дуже обмеженим. Лише кілька людей. Кілька. Усіх інших Він волів тримати на відстані. А у творчому процесі Він розрізняв людей за таким принципом: попутник або ні. Він не любив когось критикувати, хоча деякі особи змушували Його відкрито кидатися лайливими словами, говорити про них все, що Він думав. А от попутникам Він усіляко допомагав — звідки Він брав на це сили, сама досі не розумію, адже дуже часто у Нього для себе часу не залишалося. Та коли хтось допомагав Йому, ставав з Ним пліч-о-пліч, вливався в Його команду, в Його круговерть, то таких людей Він цінував найбільше. І вони завжди були глибоко вдячні Йому за те, що втягнув їх у чергову творчу авантюру. Самі розумієте, що на подібні авантюри, в доброму розумінні слова, у Нього також був справжній талант», — Анна вперше за всю розмову посміхнулася, вочевидь, згадавши якийсь конкретний епізод, але майже одразу її посмішка згасла.
«А як складалися ваші з Ним стосунки?» — Шульц пильно поглянув на Анну, не даючи їй отямитися від кольорової стрічки спогадів, яка, вочевидь, прокручувалася зараз перед нею.
«Я чекала на це питання… Що ж, я розкажу. Ми з Ним були щасливі. Гадаю, далі не треба пояснювати?»
«Ну, як вам сказати… Специфіка нашого видання…»
«Розумію — сварки, сімейні драми, скандали, сенсації».
«Точно так. І нашу аудиторію, звісно, вельми цікавить Його особисте життя. З цього приводу у мене також записано вже достатньо домислів. Але почути це безпосередньо від вас…»
«А що почути? У житті Він був звичайним мужиком. Чоловік з усіма його бажаннями, комплексами, страхами, малими і великими радощами. Як-то кажуть, «ніщо людське Йому не було чужим». У нас з Ним був… і є головний козир перед життям — ми любимо одне одного. Хоча і на нього у життя все-таки знайшовся свій джокер… Але ми були щасливими разом… Такої відповіді вам теж недостатньо?»
«Вибачте за наступне питання, але що ви можете сказати про Його численні романи, про які завжди всі говорили, а зараз особливо багато згадують?»
«Це вже нетактовно по відношенню до мене — питати про таке… Ви не подумали, що мені ця тема може бути не зовсім приємна?»
«Я ж попросив вибачення, якщо не хочете, звісно, не треба…»
«Його любили жінки… Він дуже подобався слабкій статі. І вони також Йому подобалися — у тому сенсі, що Він був справжнім здоровим чоловіком. І я знала про це. Власне, а що тут поганого? У наш час цим навіть пишатися можна! А щодо Його романів… Мені залишається лише сподіватися, що Він був чесним зі мною. Я ніколи не проводила ніяких розслідувань, як інші жінки, я цілком довіряла Йому, і все. І у нас це було взаємним. А чутки, домисли, плітки будуть завжди. Я не звертаю на них увагу».
«Тоді ви мужня і розумна жінка», — намагався посміхнутися Шульц, але одразу зрозумів, що в нього це зараз виходить не зовсім природно.
«Дякую за комплімент… У вас ще є питання?»
«Власне, я задоволений нашою розмовою. Дякую, що знайшли час і можливість зустрітися. Я намагатимусь якомога об’єктивніше подати цей матеріал», — Шульц хоч і піднявся повільно з місця, проте не поспішав вимикати диктофон, ніби очікуючи на щось іще.
Але Анна також встала і зробила крок убік, відкриваючи йому дорогу до дверей:
«У мене до вас прохання. Не давайте нікому мій новий номер телефону і цю адресу. Я не хочу, аби сюди завалився натовп писак і ласих до чужих проблем. Вибачте, що так суворо говорю про ваших колег, але ви мене, сподіваюсь, розумієте».
«Звичайно-звичайно! Мені й так пощастило, що ви погодилися дати інтерв’ю, я це дуже ціную, тому зберігатиму конфіденційність вашого особистого життя».
«Дякую», — Анна схилила голову, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.