«Cum principia negante non est disputandum — з тим, хто заперечує очевидне, нічого і сперечатися», — несподівано промовив чоловік, хапаючи журналіста за руку, — «Ви марнуєте час на спілкування з тими, хто не вартий і краплини вашої уваги! Чи ви ще й досі не усвідомили вашого особливого призначення? Прокиньтеся! Озирніться довкола! Уже сам час підказує вам — треба діяти! Не можна гаяти ані секунди».
Шульц відсахнувся від несподіваного гостя і притулився до стіни свого будинку, захищаючись руками, немов у боксерському поєдинку. Посвячений обережно доторкнувся до нього і спокійним рухом опустив руки журналіста вниз.
«Ось бачите, ви вже не опираєтеся фізично. Тепер лишилося подолати духовний спротив. Ви лише повірте у те, що ви — обраний, і тоді все інше буде здаватися легким завданням, наче ви опинилися на екзамені у молодших класах школи. Предмет іспиту вам знайомий, але трохи призабутий. Поставтеся до цього, як до необхідної, але легкої й незначущої формальності…»
«Господи, що ви таке верзете? Які завдання, які формальності?», — Шульц випростався на повен зріст і спробував обійти Посвяченого, але той затримав журналіста, вхопивши за руки.
«Послухайте! Фінал всього цього наближається. Незабаром настане момент істини і тоді ви нарешті зможете відкритися світові! Але цей момент аж надто близько. Вам треба негайно готуватися. Прямо зараз. Рахунок пішов не на дні, а на години!»
Шульц все-таки вивільнив руки із міцних долонь Посвяченого і відійшов до лавки перед своїм під’їздом. Присівши на її припорошений снігом край, він витягнув з пачки останню цигарку і спокійно поглянув на співрозмовника, щосили намагаючись тримати себе в руках:
«І все ж, що вам від мене треба?»
«Мені особисто не треба нічого. Перш за все, це потрібно вам — аби світ, кінець кінцем, дізнався про вас всю правду!»
«Яку правду?!! Що саме повинен дізнатися світ?», — не витримав Шульц, підхопився з лавки і підійшов до Посвяченого впритул.
«Правду про те, хто ви є. Уже час відкритися! Більше не можна ховатися і мовчати, бо ви ж самі бачите, до чого може призвести ваша бездіяльність. Інші назвуться вами і підкорятимуть світ! Інші привласнять ваше ім’я, досягнення, ідеї, мрії та доїтимуть їх у своїх інтересах! Інші потім користуватимуться всіма благами, на які могли б претендувати лише ви! Хіба вам цього замало? Які ще аргументи потрібні, аби спонукати вас до активних дій? Та прокиньтеся ви нарешті! Зрозумійте, що настала пора діяти!»
«Як діяти? Я не розумію, не розумію!»
«Все дуже просто. Оскільки ви маєте вплив на громадську думку, вам потрібно якомога повніше використати його. Тим більше, із вашими зв’язками у журналістському середовищі. Зробіть це руками ваших колег! Нехай вони самі донесуть світові, що ви повернулися. А вам залишиться тільки спостерігати, як люди визнають вас і схилять перед вами голови. Головне ви вже зробили — ви справді повернулися!»
«Але я був і раніше, хіба ні?»
«Були? Ні, раніше ви просто існували, не тямлячи своєї істинної місії. Але з часом вас осяяло розуміння того, навіщо ви у цьому світі. І ви вигадали геніальний план з драматичним щезненням і тріумфальним поверненням. Саме так можна змусити людство отямитися, зрозуміти, хто увесь цей час жив поруч з ними і кого вони могли раптово втратити. Вони вже цілком готові до цього розуміння, залишилося трохи підштовхнути їх до вашого остаточного визнання. Залишилися дрібниці! Але тепер все залежить тільки від вас».
«Гаразд», — несподівано для самого себе здався Шульц, миттєво відчувши, як в душу заповзає якесь крижане збайдужіння до всього, що з ним відбувається, — «Отже, що мені робити далі?»
«Ось воно, нарешті!», — очі Посвяченого радісно засяяли, — «Нарешті ви зрозуміли, що настав час діяти, брати ситуацію в свої руки, контролювати все, що відбувається… Я радий вітати вас із цим найважливішим кроком у вашому житті!», — Посвячений раптово низько вклонився перед Шульцем і завмер у цій позі.
Шульц урочисто поклав обидві руки на лисувату голову Посвяченого, поцілував його в потилицю і промовив, розтягуючи і смакуючи кожне слово:
«Віднині ти в усьому коритимешся мені, будеш виконувати кожен мій наказ, служитимеш мені тілом і душею! Відтепер нарікаю тебе моїм найпершим і головним помічником у нашій святій справі!», — підсвідомо, десь далеко на споді душі, Шульц відчував, що городить суцільні нісенітниці, що не хоче промовляти цих гнилуватих фраз, що бажає, навпаки, відштовхнути, прогнати цього чоловіка геть, але його особистість, вмить ніби кимось зломлена і підкорена, не дозволяла запуститися цим руйнівним бажанням, змушувала приймати правила гри, які йому так настирливо пропонував Посвячений. Ця смертельна, безжальна, до сказу відверта і до судоми правдива гра у себе самого, як не дивно, вимагала від нього повного самозречення, аби зрештою уповні відчути себе справжнього.