Я кинувся до нього. Заклякла, холодна, крижана рука. Він увесь тремтів. Його морозило. Думчев не дивився на мене. Я гукнув Миколу Сєнцова і санітара. Вони підбігли до нас. Санітар швидко зняв ватянку і надів на Думчева, накинув на його плечі свій брезентовий плані. Думчев мовчки всьому підкорявся. Коля взяв його під руку. Ми пішли. Санітар освітлював ліхтарем шлях. Іноді світло ліхтаря падало на Думчева: обличчя стомлене, бліде, але очі суворо й уважно дивились повз нас кудись у далечінь. Усі мовчали. Так дійшли до путівця, де стояла конячина, прип’ята до придорожнього дерева.
— До лікарні? — спитав Микола Сєнцов. Я нахилився до нього і тихо сказав:
— Сергієві Сергійовичу буде краще вдома.
Віз рушив з місця. Було зовсім чорно. Дощик, тепер уже млявий і нудний, шумів у листі придорожних дерев. Усі мовчали. Віз спокійно і повільно котився дорогою до міста:
МАЙДАНЧИК КВІТІВ
Шумить полудневим гомоном Москва. Безупинно мчать машини, обминаючи майданчик біля станції метро, мчать угору, до Арбата. Гудки машин, дзвінки трамваїв висять у повітрі. Всього мить-другу, і вщухають. І, наче доганяючи, розшукуючи звуки, що вже розтали, тут-таки виникають нові гудки і дзвінки, виникають уперто і безперервно, щоб посилити цей гомін і так само розчинитися в ньому.
Шумить Москва. Машини мчать до Арбата. Біля станції метро багатолюдно. До інституту на Метробудівську і до трамваїв поспішають, вибігаючи з метро, студенти І студентки. Їм назустріч ідуть люди, повільно і важко, швидко і жваво, щоб спуститися в метро і за кілька хвилин уже бути в магазинах на Петрівці, стати з другою зміною до робочого верстата, сісти за робочий стіл десь у Сокольниках чи на Красносельській.
Тисячі й тисячі кроків! Усе злилося в один довгий різноманітний гамір.
Ось уже два дні, як я в Москві. Робота, турботи, зустрічі, справи, телефонні дзвінки, — все ніби злилося з цим шумом і гамором. І ці турботи далеко відсунули від мене все те, що було кілька днів тому.
Як давно це було! Та чи й було?
Віз у тумані… Микола Сєнцов і санітар… Темна гладінь шосе, напівзруйнована альтанка… А в ній Думчев. Сам під дощем. Потім знову шарудіння коліс воза по шосе… Ми тоді ж уночі здали Думчева під опіку Поліні Олександрівні, А вранці я дізнався, що Сергій Сергійович лише трохи застудився. Він просив тільки про одне: нікого до нього в лабораторію не пускати.
Я відразу ж попрощався з Булай. Вона записала мою московську адресу.
Потім я завітав до Тарасевича. Він ще не повернувся з обласної конференції. Я залишив у нього свою адресу і того ж вечора сів у поїзд на Москву…
Як весело, гамірно і яскраво тут, біля метро! Напівкільцем стоять продавці квітів.
Під серпневим, ще гарячим сонцем горять вогненно-червоні настурції в низеньких глиняних глечиках. До жердинок, прибитих біля столів, прив’язані готові букети квітів, обрамлені обов’язковою узорчастою папороттю. З кожного букета дивляться і пишаються своїми червонястими, малиновими і жовтогарячими тонами жоржини. Але намагаються сховатися в букеті і стати непомітними білі кульки перлин. Даремно. Їх видно, вони надають лагідності і скромної принадності букету.
Квіти серпня! Ваші барви такі яскраві, інтенсивні і розмаїті!
Та скоро осінь. Дощ…
Жовте в’янення.
І отут, цієї хвилини, на цьому майданчику, біля кошиків з квітами, я раптом згадав живий вогонь тих, інших барв.
Країна Дрімучих Трав! Я тоді ждав: от-от відчиниться брама в огорожі з надкрилля мідного жука! І переді мною вже не огорожа, а велетенська театральна завіса, палаюча, сяюча зовсім незнайомими мені барвами.
Ага! Яка ж таємниця криється в силі, яскравості, химерності та різноманітності тих барв? І чому Думчев твердить, що ці барви вічні і ніколи не потьмяніють?
А що, коли… коли тут приховане якесь відкриття? Адже можливо… Як знати!
Надто вже легко і швидко я назвав конспект Думчева “конспектом помилок”! І от образив стару людину. Даремно я умовив його писати незвичну для нього заявку. Заявка! Навіть звучання цього слова було чужим для його слуху. Я дезорієнтував його. А чим і як я допоміг Думчеву?
Ось, наприклад, він показав мені чудесні барви на спорудженій ним огорожі біля літнього будинку. І палко говорив про них, як про велике відкриття. Кому б про це розповісти? Перевірити, запитати…
Чи не звернутися мені до Калганова? Він фізик. Проблеми світла, кольору і барв — його галузь. Про нього я частенько читав у наших газетах.
Так! Сьогодні-таки, якщо встигну, піду в інститут до Калганова. Після кінозйомки, після репетиції.
У павільйоні кіностудії, дивлячись при яскравому світлі юпітерів на декорацію, я й далі думав про думчевські барви. І на репетиції в темному залі для глядачів, за режисерським столиком, над яким горить самотня лампа під темним абажуром, у спокійній, ледь-ледь напруженій тиші, що порушується репліками акторів на сцені, дивлячись, як освітлювачі добирали колір софітів та освітлювали декорації, я знову згадав слова Думчева.
“Ах, ця зелень весни, намальована в театрі на фанері і картоні! Чи змінюється вона разом з музикою оркестру? Ні! Барви застигли раз і назавжди…”
Репетиція закінчилась о четвертій годині дня. Ще встигну зайти до Калганова!
НАСАМПЕРЕД — ЕКСПЕРИМЕНТ!
Ще вирував московський день, а я вже був у кабінеті фізика Дмитра Дмитровича Калганова. Він попросив мене зачекати, поки кінчить розмову зі своїми співробітниками. Розмова їхня була для мене незрозуміла — про якусь складну фізичну проблему.
Обличчя фізика мені чимось нагадувало відомий портрет Єрмолова, безстрашного героя битв проти Наполеона.
Та фізик Калганов не воїн, він вчений і живе не в дев’ятнадцятому столітті, а в наші дні. Він не воїн. Але цей жест, чіткий і владний, ці рухи без будь-якого відтінку метушливості… Який лев’ячий поворот голови! Риси обличчя великі, різкі, майже могутні. Голос розкотистий…
Я дивився і думав: “Справді, така людина наведе порядок у коловороті наукових проблем, проектів, задумів і пропозицій — наведе добрячий хазяйський порядок на своєму вченому подвір’ї”.
— Хочете — вірте, хочете — ні і вважайте все це за фантастичну повість… — так почав я свою розповідь про Думчева, коли Калганов посадив мене в крісло поруч себе.
Спочатку він слухав мене з якоюсь лютою добродушністю. Та коли я заговорив про ярмарок, де давним-давно Думчев показав свій перший політ, а меткий купець за показ смертельного номера лічив п’ятачки, очі в Калганова заблищали, він рвучко відвернувся од мене і почав розглядати щось у вечірньому вікні.
Потім пильно глянув мені в вічі й заговорив:
— Скільки знищених, задавлених народних талантів! То були прокляті часи. Вони’ загнали Ціолковського з його розрахунками на горище, втиснули Мічуріна у півнаділу землі…
Калганов замовк…
Коли я почав розповідати про те, як Думчев, що його я знайшов у Країні Дрімучих Трав, наполегливо пропонував перейняти в комах різного роду технічні “доцільності”, як він висловлювався, Калганов схвильовано підвівся з крісла.
— Он як! Он як! — повторював він.
— Ви дивуєтесь? — спитав я.
— Ні, з чого тут дивуватися? Людина здавна придивлялася до великої лабораторії природи, вивчала її не тільки заради пустої цікавості. Вона фіксувала все повчальне, використовувала, примушувала собі служити. Людство й надалі наполегливо і допитливо досліджуватиме, відкриватиме нові й нові закони природи, щоб керувати ними. Оволодіваючи природою, підкоряючи її собі, змінюючи її, наука не сліпо, не механічно наслідує готові зразки. І нічого страшного не бачу в тому, щоб скористатися з підказки природи. А як же інакше?!
“Треба швидше запитати Калганова про головне”, — подумав я. І став розповідати про те, як Думчев у Країні Дрімучих Трав привів мене до свого літнього будинку, а я зупинився, зачудований барвами його огорожі. Огорожу було складено з крил звичайних метеликів. І ця огорожа мінилася і виблискувала барвами надзвичайно яскравими і красивими, а Думчев мені сказав, що ці крильця природа не забарвила, що складаються вони з безбарвних прозорих лусок і не мають у собі забарвлюючих пігментів у вигляді кольорових крупинок.