Ось і Волхонка. Нерухомо лежить на асфальті узорчата тінь від грат величезного подвір’я Інституту Академії наук. На небі повний місяць. Білі колони музею красних мистецтв стали такі, ніби хтось підсинив їхню білість. Скляний прозорий дах музею чоірніє. А квіти тютюну, що ростуть вздовж стежки до головного входу, стали раптом різко білими, розкрилися.
Тихо і місячно на Волхонці. Легкий вітрець приносить пахощі розквітлого тютюну. Лягла і простягнулась по асфальту тінь самотньої липи. Ледь тремтить листя. І в нічному примарному світлі такі легкі, невиразні, такі хисткі й мінливі тіні цього листя, що зупиняєшся: як же ступити на цей дрімотний візерунок?
Все стихло. Пливе ніч над Москвою…
Ось і двері моєї квартири. В поштовій скриньці газета… одна… друга… лист.
Потім дзвінок по телефону, зовсім непотрібний. Ще дзвінок — той, якого давно чекаєш.
Але хто це тихо шкребе шибку відчиненого вікна? Це, мабуть, сусідський кіт: він увесь чорний, з крихітним білим “галстуком”. У сусідів вікна зачинені, і він обережно карнизом пробрався до мене, Рама відчиненого вікна заважає. Я йому допомагаю ввійти.
— Заходьте, гостю, заходьте! Небо вже потемніло, і буде дощ — ви можете намочити лапки. Заходьте, гостю!
Кіт спокійно і неквапливо вмащується на столі біля склянки з волошками.
“Ви, волошки, були вдень сині, а стали зараз, при лампі, ліловими. Деякі зовсім посивіли. Ті, що відцвітають. Ось я вас відсуну, а то кіт так розвалився, що ще скине зі столу склянку”.
Я не відводжу очей від сивих волошок, і тривожне, тоскне почуття поймає мене: “Що скаже завтра фізик про вічність барв? Що напишу я Думчеву?”
У відчинене вікно потягло свіжістю з Москви-ріки. Надворі зовсім темно. Небо заволокли хмари, і м’яко стукотить по підвіконню дрібний дощик. Незабаром осінь.
НІ, НЕ ПОМИЛКА, А ВІДКРИТТЯ!
Я повертався додому від фізика Калганова дуже пізно. Були тихими старовинні провулки Москви. Мирно горіли лампочки біля воріт, освітлюючи з-під бляшаного козирка номер будинку і спокійне півколо літер — назву провулка.
Люди давно сплять. Вікна будинків і будиночків темні.
Як часто в цих провулках такої пізньої години мою душу оповивав смуток: чорні, порожні, чужі вікна якось вороже дивилися на мене, самотнього перехожого в безлюдних провулках — адже я порушував лункими кроками їх короткочасний нічний спокій!
Але зараз мені здавалося, ніби вікна радісно й привітно зустрічають мене ковзким відсвітом ліхтарів по чорних шибках. Радісна звістка була в мене для Думчева.
Калганов з кимось розмовляв телефоном, коли я ввійшов до його кабінету. На хвилину він перервав розмову, привітався зі мною і сказав:
— Моя розмова стосується вас. Слухайте! І Калганов продовжував телефонну розмову:
— Що? Ні, ні! Це ж денне світло, не лампи денного світла, які Освітлюють підземний вестибюль метро. Тут барви… Що? Ви чули? Навіть бачили, як стіна і плаття світяться барвами в темряві? Але це зовсім не те. Стіна, стілець, плаття… якщо до їхнього забарвлення додати солі кадмію та цинку й опромінити ультрафіолетовим промінням, почнуть світитися. Це люмінесценція. А я кажу зовсім про інше… Як мене зрозуміти? А ось як… Чи ганялися ви коли-небудь за метеликами? Пускали мильні бульки? То згадайте чарівну пру кольорів у мильній бульці. Та плівка мильної бульки миттю лускає. А лусочки метелика… до них краще не доторкатися — такі вони тендітні. Але уявіть собі надміцну плівку мильної бульки або надміцні лусочки на крилах метелика. Такий надміцний прозорий склад я намагаюсь одержати з особливої пластмаси… Що? Думаєте, не доб’юсь? Все це лусне, як мильна булька на соломинці? — Калганов гучно засміявся. — Ви забули, що я фізик. Вірю тільки в експеримент. Знайду. Випробую. Перевірю. Вам покажу… Що? Адже і конструктор літака не забезпечує свій апарат пір’ям птахів. О, дійшло! Ви питаєте, нащо все це? Це зовсім новий, зовсім незвичайний матеріал для облицьовування будинків… Що?.. Мрія? Постараюсь, щоб мрія стала дійсністю!
Калганов попрощався із своїм співрозмовником, поклав телефонну трубку і звернувся до мене:
— В нашій лабораторії, устаткованій унікальною технікою, я шукаю, і, здається, вже знайшов речовину, товщину стінок якої вимірюватимуть десятими частками мікрона. Лусочки метеликів… мильні плівки… Ми одержали нову надпрозору і надміцну плівку. Її буде використано для виготовлення стандартів великої кількості пластинок різної, досить малої товщини. Фізик об’єднається з художником і архітектором. І тоді речі широкого вжитку, житла, будинки заграють перед кожним з нас всіма кольорами райдуги…
Я подумав: “Ось уже відбувається перевірка спостережень Думчева, ось уже виявилося, що його міркування правильні і, може, що я сам, назвавши його заявку конспектом помилок, припустився великої помилки?!”
У двері кабінету постукали. Зайшов асистент Калганова, високий, блідий, дуже неквапливий чоловік. Спокійно і пильно подивився на мене сірими очима, вклонився і, не поспішаючи, сів на край великого шкіряного дивана.
Калганов і асистент почали розмову про експерименти над надміцним облицювальним матеріалом. А я все думав про те, як потішу Думчева. Завтра-таки літаком вилечу на один день до Ченська.
Калганов і асистент продовжували свою розмову. А я вже уявляв собі майбутню зустріч з Думчевим. І тільки окремі слова їхньої розмови доходили до мене: електроліз… покриття електролізом… окиси на поверхні металів… кольори мінливості… покриття лаком…
Асистент пішов.
Калганов сказав:
— Я написав листа Думчеву. Я поздоровляю його і дякую йому.
— Давайте мені листа. Завтра вранці я вилітаю до Ченська.
— Оце чудово! Щасливої дороги! — Калганов раптом гучно розсміявся. — А Країну Дрімучих Трав ви придумали так… для цікавості… Признайтеся! Ваш Думчев просто любитель-ентомолог. Спостерігач природи.
Я промовчав і став прощатися. Калганов вийшов з кабінету.
— Я проведу вас, — сказав він мені. Ми пішли тихими, світлими коридорами інституту. Легко відчинилися скляні двері. Калганов спустився на кілька східців і зупинився. З дерев у скверику стікали рідкі краплини дощу. На широкій московській вулиці було вже безлюдно.
Я простягнув руку Калганову, щоб попрощатися й піти. Але він затримав мою руку в своїй широкій теплій долоні.
— Про що ви думаєте, Дмитре Дмитровичу? — спитав я його тихо.
Він здригнувся, ніби отямився, і сказав:
— Мрію… Тільки мрію… — І, все ще тримаючи мою руку в своїй, вів далі: — Я бачу Москву майбутньою, з її симфонією барв, запалених променем світла. Колись робітники закінчать облицьовування будинків Москви небаченим до цього часу облицьовувальним матеріалом.
Чи знаєте ви, що композитора Скрябіна називали диваком, коли він казав: “Кожному звукові відповідає колір. Звуки світяться кольорами… бемольні тональності мають свій металевий блиск, а діезні — яскраві, насичені кольором і без такого блиску…”
Скрябін хотів, щоб виконання його симфонії супроводилося світловою симфонією.
Що ж! Світлова симфонія так само можлива, як і звукова. Але оркеструє цю симфонію — симфонію барв — фізик-композитор. Він напише цю партитуру. Це буде справді сонячна симфонія! Симфонія міста Сонця! І кожна вулиця Москви постане перед нами в своєму неповторному ансамблі барв.
Упав перший промінь світла! І відразу ж заграли, “зазвучали” барви Москви. Вони міняться, слабішають, майже вичерпуються, тануть, наче звуки, наче музика. І знову розгоряються. Москва — місто Сонця! Ці барви вічні! Назавжди! Тому що завжди над землею струмують потоки світла. А у відповідь на симфонію Москви задзвенять під цим сонячним промінням світлові симфонії в містах усього світу. І музика ця, світлова музика, створена променем сонця, керована нашими фізиками, звучатиме, поки світить у Всесвіті сонце, поки струмує світлова хвиля!..