Жде...
Лісом іде легкий шум.
Колишуться ледве замітно ширококрилі смереки. Щось шепочуть, перешіптуються — урочисто настроюються. Здавалося, святкують... А там вдолині, в пропасті, журчить потік, щось і собі приповідає...
Гриць роззирається, чигає, засягає гострим молодим оком своїм, мов яструб, у саму глибінь лісу. Довго-предовго, терпливо дивиться, надслухує, чи не почує шелесту кроків яких, і дослухався, врешті, чого ждав. З лісу просто стежечкою до нього, може, двісті кроків перед ним, спускається легко, без шелесту... сама-саміська вона!
«Тихо!!» — неначе наказує деревина вокруги і сама лиш тихо колишеться: вонайде.
І справді — вонайшла.
Вона не дивиться ні вправо, в пропасть, ні вліво, на Чабаницю з «Білим каменем», ні рівно вперед себе, де плазом почерез стежку простягнувся він, мов змій, — а дивиться на свої ноги і йде. Пристроєна пишно, в шовкову спідницю, стан, мов тростина, гнучкий та тонкий. А личко між маками червоними, великими маками, а з-під них золоті ковтки-півмісячики. Туркиня.
Скрикнув би — та боїться. Вона зараз щезне... В нім аж серце б'ється.
Лежить, не рухається...
Але врешті треба. Стає на рівні ноги, здіймає капелюх і, склонившись низько, майже дотикаючись капелюхом землі, іде так в покорі схилений просто проти неї.
— Туркине!
Вона побачила. Скорше, ніж гадав, пізнала по коні, серцем відгадала.
— Ти тут? — питає і вже дивується бровами. Все така, як завше, він се вже відчув.
— Добрий день тобі, Туркине, коли вже себе так звеш, — починає він і випростується проти неї. Може, хоч сьогодні буде вона інша.
— Я прийшла тебе бачити, —каже вона просто і дивиться йому в очі, але знов бліда чомусь аж до уст. Він упав, кланяється, мов перед царівною.
— Не кланяйся мені стільки, мені доста раз. Лиш моїй мамі кланяються більше, її звуть панею.
— А тебе?
— Я — Туркиня!
— Чому ж вже так?
— В мене от, — каже і показує на золоті півмісяці в ухах, — турецькі ковтки.
— Хто тебе так охрестив? — питає.
— Люди в селі. Ти не чув про мене? — питає.
— Ні.
— Не буваєш в нашім селі в Б...?
— Бував щось разів кілька, звичайно ходжу більше на угорську сторону. Був раз і на храму в вашім селі, але тебе тоді не бачив.
— Або ти ніби знаєш? — каже і чогось заздалегідь усміхається.
— Чому смієшся?
— А чому би ні?
Він уразився.
— Гляди, — каже і морщить брови, — щоб часом люди не посміялися з тебе.
— З мене ні, — каже вона певно і гордо.
— Ов-ва! — наслідує він її.
Вона не зважає.
— А про тебе я, здається, чула, — обзивається відтак, — та лиш не бачила і не знала, як тебе звуть.
— Гриць, — каже на те він.
— Ти вже це казав, — відповідає. — Але ваше село велике і багато людей так зветься.
— Гриць… Гриць, —притакує він і вдарився по грудях. — Той, що має всі дівчата за собою, що гуляє, як ногами пише,що на все село найкраще на трембіті грає... той Гриць.Сеї зими буду, може, і в вашім селі, — додав потім. — Один мій товариш має там вуйка, і той переказував, аби він прийшов до нього, має для нього гарну і добру дівчину. Тоді гляди... — грозить він, а усміх ховається в нього під чорним вусом, украшує його лице.
Вона підсуває мовчки чорні свої брови і дивується його словам.
— Нічого. Будемо любитися.
Вона мовчить, а відтак обзивається:
— Чи ти також посвистуєш собі з тих дівчат, яких перестаєш любити?
— А що, — відповідає він. — Буду плакати? Хіба за тобою плакав би — бо ти он яка красна!
Вона подивилася на нього великими очима, а відтак, мов несвідомо, хапається за червоні маки і, витягаючи їх мовчки з-за ух, опускає на землю.
— А що роблять ті, з яких ти посвистуєш? — питає далі і впиває вигребущо в його лице свої чорні очі.
— Або я їх маю вчити? — відповідає. — І в них є свій розум, як і в мене свій. Мене ніхто не вчить. Неук я.
— Хіба ідуть світами, — каже задумливо, півголосом.
— Не журися ними, — потішає і, приступаючи до неї близько, заглядає їй мило в очі.
— З мене не будеш посвистувати, — відповідає нараз твердо, рішуче, та проте тоне, губиться своїм поглядом в його гарних очах.
— З тебе ні, — каже він впевняючим голосом. — Ти моя зозулька.
— Ти! —каже вона нараз понуро і простягає відпорно проти нього руки, так що її розпростерті пальці опираються об його груди. — Ти!!! — -повторює ще раз. — Ти знаєш що?
— Знаю, — відповідає і сміється очима. — Ти красна, мов бояриня, і тебе я люблю!
— Ов-ва! —обзивається вона.
— Ов-ва?— повторює він запитуюче, і крізь його голос зойкнув жаль. — Гей, Туркине, Туркине, — додає він, погрожуючи голосом і очима, — щастя твоє, що ти красна, а то...
Вона хапається за уха і завважує, що цвітів нема.
— А он, на землі, — каже він нараз чомусь з покорою, що старається з'єднати собі її ласку.
— Самі випали? — питає ніби себе, не спускаючи з нього очей.
— Ти, — каже він далі, — така красна, що тебе одну я люблю.
— О... о... о! — викликує вона болісно і згинається по червоні цвіти маку.
— Не віриш?
— Що маю вірити? — питає і підсуває зчудовано чорні свої брови.
— Що тебе одну люблю.
— Мене?
— Тебе.
— І ти красний, — каже вона просто, — але мені тяжко на душі.
— Чому? — питає він щиро і нараз обіймає її за шию. — А он меніне тяжко.
Вона виховзується.
— З тобоюмені тяжко.
— Зо мною?
— Так. Я прийшла тобі сказати, що більше вже не прийду.
— Та зате яприйду, — відказує він.
— Куди?
— Всюди — де ти будеш.
— Ба не всюди прийдеш.
— Прийду, як раз кажу.
— І до нашої хати?
— І до вашої хати. Та де ваша хата?
— Коло млина над рікою. Знаєш?
— До Іванихи Дубихи? —питає він зчудовано. — Так?
— Так. Вона моя мати.
— То гонорна пані, — відповідає і майже свиснув. — Здалека кусає.
— Моя мама богомільна, робить людям добре, саму правду любить.
— Та що з того? — обзивається він.
— Ніщо. І тихо в нашій хаті, лиш вона та я і святі ікони; красно так і любо...
— Ще тебе в черниці дасть, — жартує він.
— Може, й дасть, якщо коли захочу.
— Як не посватаю.
Вона спаленіла.
— Чи підеш, за мене?
— Як захочу, піду.
— Ов-ва? — наслідує її знов.
— Ов-ва! — обзивається вона згорда, не споглянувши на нього. Нараз додає спокійно: — Іди собі!
— Піду, коли схочу, не розкажеш мені, хоч ти і Дубівна!
— А мені ліпше, як тебе не бачу, — обізвалася вона зі спущеними вділ очима. І з тими словами завертається, іде.
— Туркине! — кликнув він з жалем, благаючи, а за хвилю опиняється коло неї. — Зозулько!
— Хочеш свиснути? —питає вона і прошибає його великим, допитливим, мов остерігаючим поглядом.
— Туркине!
— Іди собі! — майже молить. — Мені тужно, мені тяжко. Мені сто раз ліпше, як тебе не бачу. Грицю! Іди, іди собі! Мені так тяжко... іди!
— Дурна ти! — обзивається він.
— Гадаєш, я не кажу правду? — відповідає і, станувши близько перед ним, дивиться великими щирими очима з блідого свого лиця, і ще й додає: — І не вижидай мене більше, бо я вже не прийду.
— Прийди, прийди, зозуле! — просить він покірно і схиляється низько перед нею. — Прийди і закукай тут лісом, а я буду тут ждати.
Нараз, поки він спостеріг, спам'ятався, вона відвернулася живо від нього і, не оглянувшись більше ані разу, розділила смерекові галуззя, пурхнула між них, мов та птаха, і зникла...неначе її й не було.
Він не смів чомусь піти за нею. Згадав її матір-паню, не хотів і її дразнити і остався, де стояв. Відтак вернув до коня, обняв, мов товариша, за шию, зітхнув, пождав коло нього хвилину, а потім, не надумуючись довго, протяжно свиснув...