— Туркине, то ти?! — крикнув Гриць врадуваний.
— То я.
То я! То вона!
І самі не знають, як се зложилося, що вже тримає він її в своїх обіймах і що їх уста, мов на приказ, самі з себе злучилися.
— Пусти! — домагається вона строго і звільняється, збентежена, з його рук, що ніби навіки взяли її в полон, інший рух забули.
— Туркине! — повторює він, не тямлячись з радості. — Я стільки разів тут наждався вже на тебе, стільки натужився за тобою, а ти аж тепер прийшла.
— Аж тепер, — повторює, сміючись, а відтак додає: — Тому й пусти, — і освободжується з його рук нетерпливо. — Я не йшла сама, — оправдується відтак квапно, — а йшла з одною жінкою (ніколи не могла перемогти себе про Мавру заговорити)... Цить, — додає потайно, півголосом, — вона ходить часом сюди і під «Білий камінь», і шукає там якогось зілля...
— Лиш тут най не йде! — перебиває він її і притискає знов до грудей. — Тут нехай не йде, бо зараз кину в яр. Нині неділя, ти врешті прийшла... діждався тебе, моя зоре, тож нехай не йде.
Вона дивиться на нього, підсуваючи чорні брови вгору, і, усміхаючись, питає:
— Ти, кажеш, ждав тут не раз вже на мене?
— Нині четверту неділю як жду.
— А я ходила по лісах, та все заверталася з дороги назад, не могла звернутися до тебе...
Він заглядає їй в очі, що ніколи не бачили зла і все дивляться просто та щиро, всьому чудуються, вірять...
— Зозуле ти! — каже, цілуючи її, і тулить, голубить її раз по раз до грудей. — Зозуле!
— Не могла, не могла, — впевняє далі, — маму вдолині я дурила, не сказавши по правді, чого йду в ліс, тому і сумління все здержувало...
— Любити,Туркине?
— Любити,Грицю.
— А он, бач, я можу.
— Любити і дурити?
— Дурити і любити! — відповідає, не надумуючись, і сміється.
— А я все вагаюся...
— Бо не любиш щиро, як я.
— Грицю!!.
— Туркине!..
Вона обняла його за шию і мовчить.
— Туркине... ти любиш щиро?
Мовчанка...
Відтак:
— Може, Грицю...
— Зозуле!
Нараз підняла голову і знов дивиться просто з щирістю в його очі.
— Ніколи так не питай, — просить якось з наглим жалем.
— Коли ти завше така чудна до мене, — відказує він, оправдуючись.
— Ні, Грицю, ні... — впевняє його і тулиться з неописаним довір'ям і чуттям до нього. — Якби ти знав...
— Що, дівчино моя?
— Як тяжко дуже, дуже любити, а притім ту любов перед матір'ю... — і урвала на хвилинку, а відтак докінчила квапно, — таїти.
— Чому таїти? — питає він впрост. — Чи се соромно любити?
— Не пустять ходити в ліс, — додає вона. — Скажуть, щоб ти присилав сватів, а по лісах не пустять сходитися. О... моя мати ніколи не пустить.
— Ов-ва! — потішає він її і сміється.
— Так, так, Грицю, — повторює вона поважно, — мама моя не знає жартів. Проти хлопців вона строга — не вірить їм.
— А проте їх і конем не об'їдеш, — відказав він, знов сміючись.
— Легко тобі сміятися, — каже вона і дивиться йому в очі, вижидаючи.
— Легко, — каже він весело, — де вже не легко, коли Туркиня коло мене, а прийде час, будуть і старости. Сеї осені певно що будуть. Оця зима була така довга та тяжка, я стільки за тобою натужився, а тепер же самим пишним літом ще і «матерів» лякатися? Зо мною ти не бійся нічого.
І кажучи сі слова гордо й певно, голубить її з непогамованою палкістю.
— То дужелюбиш? — питає вона і старається очима збагнути глибінь тої любові з його очей, в котрих свою душу згубила.
— Нікого ще так щиро не любив, як тебе. Казав вже тобі. Тебе одну на світі.Коби знала ти, Туркине...
— А коби ти знав, — перебиває вона поважно, підсуваючи високо свої чорні брови, і чомусь сказала ними більше, як попередніми словами.
— Ти не знаєш, що в мене за серце, — впевняє він знов і приголублює її наново до себе.
— А я — Грицю... а я — о боже!.. — і не доказала.
— Люби, зозуле, люби, — молить він, — а я на руках занесу тебе до твоєї хати.
Нараз вона підіймає свою заквітчану голову і, мов вернула на хвилину з другого світу, незвичайно споважнівши, питає:
— А як перестанеш любити?
— Туркине, моя зоре... хіба ж я се годен? Чому ти отак смутно питаєш?
— Бо, може, за мною ще й свиснеш, як перестанеш любити? — відказала. — А я, Грицю, а я, — каже вона, і раптом шукає охорони від чогось на його грудях, — я... — і, не доказавши, замовкла, мов душу свою віддала.
— Посвистував я, Туркине, — оправдується він поважно, — посвистував я, щоправда, і не за одною, але тебе полюбив я так щиро, що скорше поглузуєш ти з мене, як прийде багатший, ніж я з тебе. Чи не так, Тетянко? Іваниху Дубиху широко-далеко за багачку знають, а я — Гриць. Тільки і його багатства, що кінь та щире серце. — І, сказавши се, поцілував і притиснув її наново так щиро і палко до себе, що в тім вона вже вмовкла...
— Іноді зимою, — почала відтак вона по якійсь хвилині, — заким ти перед нашою хатою станув, я мов з тягарем на душі ходила, все молилася, щоб його господь відвернув від мене, а тим часом ти сам станув перед мене, Грицю! — додала і обняла його шию. — І від тої днини, від тої години я вже не годна була тебе забути...
— А мене туга погнала, — об'яснив весело. — Видержки не мав, осідлав коня і пігнав до тебе. «Що буде, то буде, — думав. — Нехай хоч побачу, нехай хоч погляну на ті очі, брови, що душу украли, серце упоїли, спокій відібрали, а самі сховалися».
— А мати допитувалася опісля, — почала вона знов, — хто ти такий, відки тебе знаю. А коли я мовчала, вона і собі замовкла, додаючи лиш оце слово: «Уважай, Тетяно».Боюся я своєї матері, Грицю, як вона мовчить, та проте і не годна була забути тебе. Крізь сон бачила на чорнім коні, крізь сон я тужила. Вднину тугу працею укривала, а безсонними ночами спогадами годувала. Інакше не могла. Так зиму пережила...
— Хоч би і раз, хоч би і два був би я завернув до тебе, Туркине, — обізвався він, — та саме горда твоя мати з хати відіпхнула, але тепер не забудь за мене. Не забудь любити, а побачиш згодом, вийде все на наше.
— Я не забула. От, чи не прибула? — питає і підсуває допитливо чорні свої брови.
— Спасибі, дівчино, моя пишна квітко, люби лише вірно і жди до осені.
— А ти? — питає вона і тоне всею душею, своїми очима в його гарних очах. — Чи прийдеш? Не забудеш? Другу не полюбиш?
Він обіймає її.
— Тебе одну я люблю. На весь світ одну.В неділю прийду знов, буду тебе ждати. Вийди тут ось лісом, зацвіти в нім квіткою, я буду тут.
— Все лісом? — питає вона, вагаючись пристати на те, і роздумує...
— Все лісом.
— А може, ні, — каже вона нараз бистро і, трутивши його від себе, відвертається живо.
— Туркине!
Вона не слухає — йде.
— Туркине!.. біжиш до свої матері?
— Біжу.
— Ов-ва!
Вона не обзивається, іде.
Він погнав за нею.
— Тетянко! — благає, — бач, вже й загнівалася. Вже скінчила любити? А я так довгождав... застріль мене, щоб не тужив більше за тобою... буде тобі легше...
Вона оглянулася і стала. Через хвилю мовчить і морщить брови.
Він пожирає її очима, відтак тягне її мовчки востаннє на прощання до своїх грудей. Мовчки тоне вона в його любові і словом не опирається...
— Прийдеш знов? — шепче він пристрасно, благаючи, і всю душу вкладає в оце одно слово.
— Прийду.
— Пам'ятай!
Коли опинився знов коло свого коня, не міг здержатися, щоб не обізватися ще хоч раз до неї.
— Лю-биш? —погнав його голос допитливо пустим лісом їй навздогін і жде...
З-помІж струнких високих смерек, здавалося, а заразом ніби на противній скелі, через яр, відбилося ясним відгомоном... «Любиш?»
— Лю-блю! —кликнув молодий голос могуче, а долетівши в глибінь лісу, на хвилину станув. Відтак, мов молодий мандрівник, добився чи не живіше через ліс до його слуху. «Люблю»...А добившись на місце, тут навіки вмер.