— Ні, Сергію Васильовичу! — відповів я з зітханням. — Я вже став старим, сили не ті, серце дається взнаки. А головне, мабуть, в тому, що я втратив свого компаньйона і помічника. Він молодший за мене на двадцять років і міг би ще не раз. вирушати за скарбами. Але втрата сина, який утік разом з злодієм, його прибила. Він мріє тепер іти прочанином у Лхасу й шукати там свого сина. Я, звичайно, туди з ним не піду, на це у мене вже сил немає. А він може застряти там надовго, шукаючи сина.
— Певно, що так, — сказав консул. — Ну, поживемо, побачимо. Зараз зима, час вашого відпочинку. Розберіть знахідки, пошлемо їх до Петербурга і дізнаємось про їх цінність. А крамниця і будинок у вас збереглися, як і засоби до життя.
Наші порівняно невеликі старожитності, викопані в поселеннях Лоу-Лань на березі залишеного русла Кончедар'ї, за висновком Ермітажу та Академії наук, виявились дуже інтересними. Добуте в Лоу-Лані являло собою начиння і різні домашні речі, знаряддя, зброю, картинки побутового вжитку третього і четвертого століть після нової ери. Всі ці речі дістали високу оцінку, а ми велику подяку за наші розкопки, які почасти справдили експедицію до басейну Таріму.
ОСТАННЯ ПОДОРОЖ ПО ДОЛИНІ ВІТРІВ І ПАЛОМНИЦТВО ЛОБСИНА У ЛХАСУ
Незабаром після нашого повернення з невдалої експедиції за скарбами на південній окраїні пустині Такла-Макан Лобсин, який побував уже в своєму улусі в долині ріки Богути, прийшов до мене в крамницю. Я вже встиг, побувати в Семипалатинську і повернутися з новою партією мануфактури та інших товарів для своєї крамниці, бо решток від попередніх закупок було вже небагато, а сидіти в ній і розпродувати ці рештки випадковим покупцям було надто скучно. Я ще не збирався припинити свої поїздки по Монголії і Туркестану й спочити, так би мовити, на лаврах, проїдаючи на старості літ зароблені гроші. Закупивши новий товар на рештки золота, я думав ще раз вирушити по кочовищах, якщо дозволить здоров'я, стан якого вселяв уже в мене неспокій.
Лобсин був дуже засмучений, навіть змарнів за останній час. Він посидів мовчки, чекаючи, поки піде покупець, і, пославши Очира на кухню за склянкою чаю, сказав мені з зітханням:
— Знаєш, Хомо, життя мені в юрті немає. Дружина з ранку до вечора плаче і докоряє мені за те, що наш син утік, ніби я винен у цьому, а не вона, яка розбестила його, зробила свавільним і самовпевненим. Вона вимагає, щоб я вирушив у Лхасу, розшукав сина і привіз його додому. Вона каже, що син у нас лише один, що я зіпсував його своїми поїздками за скарбами, привчив до неробства, що він відвик дбати про нашу худобу та господарство і вдома в проміжки між подорожами нічого не робив, став ледачим, волочився за дівчатами з сусідніх улусів. Це, певно, так. Я сам виконував усі роботи по господарству, коли був дома, а його не примушував писати й читати по-монгольськи та по-російськи і займатися грамотою з своїми сестрами.
Одним словом, я вирішив іти прочанином у Лхасу, розшукати сина і привести його додому. У тебе ще лежить моє золото, віддай його мені, я куплю трьох верблюдів, різних товарів на подарунки далай-ламі та храмам, продовольство на дорогу. В долині Кобу цього року був добрий урожай і розплодилася худоба, кілька чоловік вирішили іти на поклін до далай-лами і умовили мене приєднатися до них, бо я знаю всі дороги. Такої нагоди у нас давно не було, а йти самому надто дорого і важко.
— Отже, ти хочеш залишити мене! — сказав я йому. — Ми стільки років так добре і дружно працювали вдвох; дивись, яке велике господарство в тебе завелось на Богути; скільки худоби маєш, обладнав юрти, знайшов дружину, народив сина і трьох дочок. А тепер хочеш все це залишити і йти до Лхаси шукати сина-неробу, затратиш на це свої сили і кошти. Подумай як слід про себе і про мене також, як я без тебе водитиму свій торговий караван, навіть якщо перестану цікавитися скарбами.
— У тебе вже підріс добрий помічник — Очир, — відповів мені Лобсин. — Віч не гірше за мене всю справу знає. Один раз спробуй з ним поїхати не дуже далеко. Мене не буде лише цієї зими і весни, на майбутнє літо я повернуся з сином або без нього. Адже господарство моє і сім'я залишаються на Богути.
Довго я умовляв його, але він, певно, твердо вирішив: