— Які це криваві гірки видно там? — спитав я Лобсина, вказавши йому на них.
— Це гори Кату.
— Знову Кату, ті самі біля старих рудників, де ми знайшли золото? — (вигукнув я. — Невже вони простягаються сюди так далеко?
— Ні, це інші. Ті гори Кату в хребті Джаїр, далеко звідси на схід. А це маленькі гірки серед воріт.
Ці маленькі, але дуже скелясті гірки, що підносились недалеко від південно-західного берега озера Алаколь серед плоских горбів за кілька верст на захід від окраїни Барлику, привертали до себе увагу своїм відокремленим положенням і кольором. А втім, колір залежав від освітлення їх багряно-червоним заходом сонця. Помітивши це, Лобсин вигукнув:
— Ну, Хомо! Дивись, який червоний захід сонця! Завтра, мабуть, почнеться сильний Ібе, а ми будемо у найвужчому місці воріт. Треба краще закріпити в'юки!
Наступного дня ми пішли мимо гір Кату, що підносились зубчастим виступом серед горбів; на одному з горбів виділялась чорна смуга, і, під'їхавши до неї, я розглядів, що це пласт земляного вугілля, поритого ямами та невеликими виробками, з яких, мабуть, добували вугілля. Трохи далі ми поминули русло досить великої річки Те-ректи; вгору по ній видно було китайський пікет, а трохи ближче її правий берег обривався сірою стіною, прорізаною вертикальними видолинками. За руслом підносились якісь голі чорні горби, цілком засипані великим і дрібним щебенем, а праворуч від нашої дороги в западині, облямованій великими кущами саксаулу, видно було чималеньке озерце.
— Ці горби називаються Джавлаули, — сказав Лобсин. — Їх вимело вітром Ібе дочиста, на них нема ні кущика, ні травинки, — голе бите каміння. А озерце називають Джаланаш; це означає — зміїне. Вода в ньому прісна, і в ній, кажуть, багато змій. Чи правда це — не знаю. Вода прісна тому, що в озеро впадає річка Теректи, а з озера є стік у південний кінець озера Алаколь, отже, озеро протічне. А в Алаколі, ти знаєш, вода солона.
Озеро Джаланаш було, звичайно, вкрите льодом, але снігу ніде не було видно. Я звернув на це увагу Лобсина.
— Певно, не так давно у воротах дув Ібе і зігнав увесь сніг. І, ти помітив, Хомо, — він уже почав дути.
— Справді, зранку вже дув вітер, хоч не сильний, але прямо в лице. А ми, по суті, тільки-но в'їжджали у найвужче місце воріт, де, певно, лютував Ібе.
Коли ми підійшли ближче до південного краю озера Джаланаш, я побачив виразні сліди російських коліс і, звичайно, спитав, хто це їздить на колесах по цій пустинній долині, де ми вже третій день не бачили жодної людини.
— Ця дорога, — пояснив Лобсин, — іде з сіл Урджар і Муканчі. Запам'ятай, це останні російські села перед митницею Бахти. Цією дорогою селяни їздять в гори Алатау, на західній стороні воріт, де росте гарний ялиновий ліс. Вони його вирубують і вивозять до себе. Мабуть, всі села збудовані з цього лісу.
— Як же їм дозволяють вирубувати ліс на китайській землі? — вигукнув я.
Лобсин розсміявся.
— На західній стороні воріт земля російська, і ця дорога іде весь час по російській землі вздовж берега озера Алаколь. А ми за пікетом Теректи теж уже переїхали через кордон. Біля озера вона робить великий закрут.
Я вийняв карту і побачив, що Лобсин має рацію. Ми зовсім непомітно поминули кордон між Росією і Китаєм. А поки я її розглядав, Ібе давав себе взнаки. Він налітав окремими сильними поривами і підхоплював на твердій дорозі пилюку, яка слалась струмочками по коліях, пробитих важкими селянськими возами, навантаженими ялиновими колодами. Пориви вітру посилювались, і довелося більше насунути на вуха свої зимові шапки.
Коли озеро Джаланаш скінчилось, від нього по дну долини потяглася на південь смуга тростини, дрібних кущів.
Та ось серед висот Алатау праворуч від дороги відкрилось гирло поперечної долини, що простягалась на захід. Лобсин, який їхав з Очиром на чолі каравану, звернув угору по цій долині, туди ж звернули і колії дороги, по якій селяни вивозили свій ліс. Я зрозумів, що Лобсин хоче сховатися в цій долині, і під'їхав до нього.
— Це долина річки Токти, — відповів він на моє запитання. — Тут недалеко мусить бути російський митний пост, де ми знайдемо захисток від Ібе. Інакше ми всі замерзнемо.
Тепер ми йшли вже не проти вітру, а напереріз йому, і при сильних поривах він прямо збивав з ніг; верблюди хиталися і відкачувались у сторону. Добре, що ми, очікуючи Ібе, дуже міцно ув'язали всі в'юки, щільно прикривши наметом дрібні дорожні речі, інакше все розметало б і занесло б далеко. Горби обох схилів долини підвищувались і вже трохи захищали від вітру. По дну долини текла добра річка, і видно було, жк на ній зникає сніг і починає проглядати лід.