Я від ока чужого
туманом осіннім укривсь.
Але якось вночі
підійди і торкни мої віти —
Я тобі засвічусь,
як нікому іще не світивсь!..
Заболю, затужу, заридаю... в собі,
закурличу.
А про очі людські
засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
на твоє праслов'янське обличчя,
І зоря покладе
на мовчання моє печать.
***
МУЗИКА
Я прийду уже з посрібленими скронями,
Обважнілий під умовностями й узами,
В той завулок з тополиними колонами,
Що тече мені під серце, наче музика.
Під ворітьми, де літа мої проходили,
Я об спогади спіткнуся, мов загнузданий.
І хлюпне мені тремкою прохолодою
Твоїх пальців лебедино-біла музика.
Я прийду сюди аж ген із того досвітку
Хлопчаком у полинялому картузику,
І розтане сивий іней мого досвіду
У завулку, що гучить мені, як музика.
А кохання найгрізнішими указами
Ні зів'яти, ні вхолонуть — не примусити.
А єдиних слів, на жаль, було не сказано...
А для чого ті слова, як плаче музика?
***
Наша мати - сивая горлиця.
Все до її серденька горнеться:
Золота бджола - намистиною,
Небо - празниковою хустиною,
Сивий дуб - прокуреним прадідом,
Білочка - мальованим пряником,
Жура-журавель над криницею -
Чистою сльозою-водицею,
А земля - пшеницею ярою,
А літа - замисленим явором,
Що із сорок першого журиться:
\"Де ж це, молодице, твій суджений?\"
Місяць - непоколотим золотом,
А береза - вранішнім солодом,
Хата - ластівками над стріхою,
А туман - вдовиною втіхою.
Крашанкою - сонечко в миснику...
А вона до всіх до них - піснею
***
НЕ ДЛЯ ДІТЕЙ
- Краще померти стоячи,
Ніж на колінах жити! –
Сказав учитель історії
Дітям.
Слухайте, діти, вчителя,
Слухайте маму й тата,
І дай вам Бог тільки з читанок
Про це читати.
Так... «Краще померти стоячи...»
Сказано мужньо і строго.
…А в них були перебиті
Ноги.
Вони піднялись на колінах –
І впало вороння крепом.
...Ой зросла у полі червона калина,
А над нею - синє небо...
Це я не вам, діти.
Я просто думаю, діти,
Що можна і на колінах
Померти краще, ніж стоячи жити.
...Діти,
Читайте історію.
***
ПАРУБОЦЬКА БАЛАДА
Я летів красивим чортом
На коні, як ворон, чорнім -
Біла піна падала, мов сніг, -
Ех,
до тієї Чураївни,
Що клялась від третіх півнів
Рушники послать мені до ніг,
Та
до тієї... до такої,
Що як поведе рукою -
Солов'ї вмирають навесні!
Я летів...
А на Купала
Дві зорі підбито впали,
Заридав у глухомані сич...
Гей, скоріше, коню-друже,
Щось мені на серці тужно,
Щось не договорює ця ніч.
Та
ще ж, як на чиюсь намову,
Загубилася підкова...
Щось недобре затаїла ніч.
Я влетів з розгону в ранок
Під високий білий ґанок,
Де колись уста її пізнав...
Тільки ж чом це так вогнисто
Сіють музику троїсти?
Чуєш, коню, що б воно за знак?
Розчахнулись нагло двері -
Став біліший від паперу:
Вийшла Чураївна... у фаті.
Тонко скрикнула, мов чайка.
Випала у свахи чарка.
Три музики зблідли, як святі.
Вмерзнув повід у долоню.
Так оце виходить, коню.
Ми з тобою гнали крізь віки,
Щоб Зеленої неділі
Встигнуть... на чуже весілля?
Де ж твої, Марусю, рушники?!
Щось лепече про розлуку,
Простягає білу руку, -
Повертаймо, коню... в три хрести!
Та
скоріш від цього саду,
Де зустрів я ніжну зраду.
Та не слухай тоскного: \"Прости!\"
Люто вилетів на греблю,
Вдарив тугою об землю -
Обірвались струни у музик.
Закричали треті півні,
Впала з горя Чураївна
Головою в проданий рушник.
Ще не раз ти, Чураївно,
Скрикнеш чайкою осінньо,
Коли я попід твоїм вікном
На коні, як ворон, чорнім
Пролечу красивим чортом,
Хрещений весільним рушником.
Ех,
до тієї... до такої,
Що як поведе рукою -
Скрипка заголосить під смичком
Та
до тієї, до другої,
До тії... та не такої.
Під чиїм же, коню, ми вікном?!
***
ПІЗНАННЯ
Цикл
І
Пізнавав я Леніна без екскурсоводів —
Не було музеїв у нашому селі.
Та вже як зберуться діди на колоді —
Де вже тим політикам — замалі!
Взагалі у нас говорять — як ходять:
Прямо, повноросто, навпрошки.
Через кон'юнктуру, мов через колоду,
Чешуть не питаючись дядьки.
А чого б це їм хвостом крутити,
Коли кожне слово іде в зело.
Та й нема такого цабе на світі,
Котре б хлібороба з посади зняло...