У ПРОМЕНІ СВІТЛА,
або таємниця лишається нерозкритою
Близько двох років провела радянська океанічна експедиція в просторах Тихого океану. Робота наша була дуже цікава, захоплююча, ми пізнали багато нового і, отже, принесли, — хай невелику, — користь науці.
Та хоч як приємно мандрувати в Тихому океані, настав день, коли всіх нас невтримно потягло на Батьківщину. Жителі півночі, ми засумували за осінніми пронизливими холодами, за сніжними зимами, коли тільки ялини й сосни наважуються зеленіти наперекір завірюхам, за нашими холодними, але любими серцю веснами… Адже нічого цього не було навколо нас: вічне літо панує на тропічних островах Тихого океану; цілий рік рясніють розкішні запашні квіти, пурхають зніжені теплом птахи, плодоносять кокосові пальми. Так, тільки там ми по—справжньому збагнули всю принадність життя з швидкою зміною явищ і подій. І коли, минувши екватор, ми побачили на півночі Велику Ведмедицю, на палубі “Чайки” залунало захоплене “ура”. Срібний ківш сузір’я висів низько над водою, і ручка його купалася в чорних океанських хвилях, та все ж він з’явився, а Південний Хрест, яким ми так милувалися два роки тому, потонув в океані — і ми щиро раділи з цього!
Прошу вибачити мені за цей, можливо, не зовсім доречний відступ. Адже справа зовсім не в наших переживаннях і настроях. Усе це тим більш зайве, що, починаючи розповідь про останній епізод, я відчуваю глибоке незадоволення собою й — визнаю чесно — деяку ніяковість перед тими, у кого вистачило терпіння ознайомитися з моїми записками. Чому саме в мене такий смутний настрій, ви зрозумієте, коли дочитаєте до кінця.
Повернувшись до Москви, я насамперед поцікавився, наскільки посунулися вперед роботи по створенню батискафа — підводного корабля. Не без жалю товариші повідомили мене, що ця справа дещо затягується.
Мене це, звичайно, засмутило. Але, взявши на себе після короткого відпочинку керівництво абісалогічним відділом Інституту океанології, я зрозумів, що є об’єктивні причини для затримки й немає підстав підозрювати своїх товаришів у лінощах та забарності. Я знав, що, крім нас, радянських учених, батискафи конструюють також французькі, бельгійські, італійські вчені й що вони теж зустрічалися з труднощами. На жаль, у ті роки контакти між ученими різних країн ще не були досить міцними й діловими, ми не мали змоги обмінюватись досвідом, і це завдало немалої шкоди науці.
Я пишу ці рядки ясного жовтневого ранку 195… року. Наша абісалогічна експедиція вже закінчила роботу. Занурення батискафа в безодню Курильської глибоководної западини відбулося. Та мені здається, що, перш ніж перейти до розповіді про нашу експедицію, я мушу віддати належне героям, які почали дослідження океанічних глибин задовго до нас.
Першими переможцями повітряних просторів були спортсмени-стрибуни. Вони встановили ту межу, до якої людина здатна піднятися вгору без літальних апаратів. Виявилося, що “злетіти” людина може більш як на два метри, а протриматися в повітрі — усього кілька секунд.
Першими покорителями океанічних глибин були пірнальники. Вони теж установили межу занурення людини в океан і час, протягом якого вона може там пробути. Їх результати солідніші: пірнути людина може метрів на двадцять, і зрідка навіть на тридцять, а пробути під водою — хвилин із дві.
Та хоч як гордо звучать ці результати в спортивних хроніках, люди давно зрозуміли, що такими примітивними засобами ні повітря, ні океану не підкорити, що ці стихії можуть стати підвладними лише людині, озброєній особливими апаратами. І люди почали мріяти про крила, щоб завоювати повітряні простори, і про водолазні костюми, щоб досягти глибин океану.
Нині повітряні простори вже підкорені. Але цього не можна сказати про глибини океану. Повітроплавці випередили підводників. А колись, на світанку людської культури, підводники йшли попереду.
За легендою, першим дослідником підводного світу був знаменитий полководець стародавніх часів Олександр Македонський. На прохання свого вчителя Аристотеля він нібито опускався на дно в особливому прозорому дзвоні, щоб спостерігати життя риб. Та сама легенда запевняє, що Олександрові Македонському пощастило побачити потвору, яка цілих три дні пливла повз нього й ніяк не могла проплисти — такою вона була великою! І нехай творці легенди трохи перебільшили, але хіба не свідчить ця вигадка, що навіть у сиву давнину люди сподівалися зустріти в підводному царстві фантастичних істот!
Чимало людей спускалось під воду й після Олександра Македонського. Та розгорнутий наступ на океанічні глибини почався зовсім недавно — лише кілька десятиріч тому.