Відчувалося, що підполковник дуже задоволений своєю кмітливістю і з нетерпінням чекає похвали. Але Осипов не був щедрий на компліменти: він вирішив сам прочитати все шифрування. Тільки тоді, коли шифрограму Осипов розкодував самостійно, він підвівся із-за стола і міцно, з почуттям, потиснув Філіну руку.
— Спасибі, Борисе Івановичу. Спасибі! — подякував він підполковникові і, помовчавши трохи, поцікавився: — Ну, а при чому ж тут американські поети?
— Їхня «роль» в цій історії поки що не з'ясована, — розвів руками Філін.
— Однак вони безумовно мають якесь відношення до всієї цієї справи, — переконано сказав полковник і відпустив Філіна.
Генерал Саблін, начальник Осипова, весь ранок був зайнятий у заступника міністра, а полковникові ніколи ще не. кортіло так, як сьогодні, доповісти йому про результати зробленого.
«Шпигуни вправно придумали провадити свої переговори за допомогою віршів, — розмірковував Осипов. — Для такого шифру не потрібно ні кодових таблиць, ні книг, ні журналів, ні газет, до чого звичайно вдаються багато таємних агентів при шифруванні. Треба тільки добре запам'ятати який-небудь вірш і умовитися із своїми кореспондентами користуватися його текстом. І ніхто із невтаємничених ніколи не прочитає жодного зашифрованого рядка. А томик віршів? Він, очевидно, не має відношення до вже розгаданої системи шифру, але може ним збиралися користуватися в майбутньому або призначали для яких-небудь особливих передач?»
Полковник взяв папір, на якому був написаний текст розкодованої шифрограми, і знову прочитав його:
«Посилаємо вам помічника — Мухтарова Таїра Олександровича, спеціаліста з радіотехніки, і рацію. Із серпня переходьте на нову систему».
«Що ж це за «нова система»? Чи не новий вид шифру? А може, під «системою» мається на увазі який-небудь новий вірш? Цілком можливо, що Мухтаров віз Привиду томик американських поетів для того, щоб той вивчив з нього до серпня якийсь певний вірш. Найімовірніше, що цим новим віршем був «Ворон» Едгара По і Мухтаров мимоволі повторював у маренні завчені рядки».
Полковник задоволено потер руки і почав ходити по кабінету, нетерпляче чекаючи повернення генерала.
Знову пролунав телефонний дзвінок. Дзвонив Філін.
— Скажіть, Панасе Максимовичу: рація Мухтарова ще у вас? — поцікавився він.
— Так. А навіщо вона вам?
— На внутрішньому боці її футляра олівцем написано кілька цифрових рядків. Подивіться, чи точно на початку першого і другого рядків стоять вісімки?
— Зачекайте хвилинку, зараз перевірю.
Полковник зняв кришку футляра рації, що стояла, в кутку його кабінету, і на матовому фоні її внутрішньої поверхні прочитав:
33 2 19 28 25 7 22 39
35 3 2 26 27 6 3 32 30 5…
Там були і ще якісь рядки, але полковник зосередив увагу тільки на цих двох. Перші цифри справді нагадували вісімки, але, придивившись до них гарненько, Осипов переконався, що це були трійки.
— Ви помилилися, Борисе Івановичу, — сказав він у телефонну трубку. — Не вісімки, а трійки.
— Трійки?.. — перепитав Філін. — Ну, тоді зовсім інша справа! Дозвольте зайти до вас хвилин через п'ятнадцять?
— Прошу!
Підполковник Філін прийшов рівно за чверть години. В руках він тримав той самий томик віршів.
— Ось, будь ласка, — збуджено сказав він і розкрив томик на тій сторінці, на якій починався «Ворон» Едгара По. — Читайте строфу третю:
Підполковник Філін був чудовим математиком, закоханим у логарифми і інтеграли, але він любив і поезію, запевняючи, що в ній багато спільного з математикою. Вірші Едгара По він прочитав з великим почуттям.
— Ловко шиплячі обіграні! — із захопленням зауважив Філін. — «Шелковый тревожный шорох в пурпурных портьерах, шторах…» Здорово, правда ж? Але зверніть увагу на третій рядок цієї строфи.
Розгорнувши перед Осиповим аркуш паперу, Філін поквапно написав на ньому текст третього рядка і пронумерував усі літери так:
— Легко можна помітити тепер, — продовжував він, — що цифри шифру: