— Ну, бодай у трейлері,— пожартувала Долорес.
— О’кей, тепер моя черга,— сказала Аляска.— Дякую за найкращий День подяки за останні десять років.
Потім заговорив Полковник:
— А я просто хочу подякувати тобі, мамо.
А Долорес розреготалася і відповіла:
— Пес на таке не полює, синку.
Я не дуже зрозумів, що означає цей вислів, здається, Щось у дусі «дякую в кишеню не покладеш», бо Полковник не зупинився й подякував їй ще й за те, що він «найрозумніша людина на цій стоянці». Тоді Долорес розсміялася і сказала:
— Оце добре.
А сама Долорес? Вона була вдячна за те, що знову ввімкнули телефон, що її хлопчик вдома, що Аляска допомогла їй куховарити, що ми з Полковником не лізли під ноги, що робота стабільна і колектив приємний, що їй є де спати і що син її любить.
Дорогою додому (саме так я думав: додому) я знову сидів на задньому сидінні «пиріжка», засинаючи під монотонну колискову шосе.
за сорок чотири дні до
— 
ся бізнес-концепція алкогольної крамниці «Куса[11]» будується на продажу цигарок неповнолітнім й алкоголю дорослим,— мовила Аляска. Вона занадто часто поглядала на мене, й мене це нервувало: ми-бо їхали в ту крамницю «Куса» вузькою звивистою дорогою, яка тягнулася серед пагорбів на південь від нашої школи. Це було в суботу, в останній день справжніх канікул.— І це чудово, якщо тобі потрібні цигарки. Але нам потрібна випивка. А її продають тільки за посвідкою. А у мене кепська підробка. Але я вмію фліртувати.
Вона раптом без попередження звернула ліворуч і виїхала на дорогу, що різко пішла в діл, обабіч оточена ланами; швидкість зросла, Аляска міцніше вчепилася в кермо і чекала до останнього, перш ніж натиснути на гальма — перед самим підніжжям пагорба. Тут виявилася заправка, яка більше не торгувала бензином: на даху її висіла вже вицвіла вивіска «КУСА: ЗАДОВОЛЬНЯЄМО СПІРИТИЧНІ ПОТРЕБИ».
Аляска пішла сама і за п’ять хвилин повернулася, навантажена двома паперовими пакетами з контрабандою: трьома блоками цигарок, п’ятьма пляшками вина і літром горілки для Полковника. Дорогою назад вона запитала:
— Ти любиш тук-тук-жарти?
— Тук-тук-жарти? — перепитав я.— Це коли стукають — тук-тук...
— Хто там? — відповіла Аляска.
— Я.
— Хто — я?
— Не якай,— закінчив я. Не смішно.
— Чудово,— похвалила Аляска.— Я теж знаю один варіант. Починай.
— О’кей. Тук-тук.
— Хто там? — озвалася Аляска.
Я витріщився на неї. За хвилину до мене дійшло, і я зареготав.
— Це мене мама навчила, коли мені шість років було. Але й досі смішно.
Ось чому я так здивувався, коли Аляска прибігла в кімнату №43 вся в сльозах, саме як я закінчував роботу над курсовою з англійської. Аляска сіла на канапу, з кожним видихом то схлипуючи, то зойкаючи.
— Пробач,— сказала вона, важко зітхнувши. Підборіддям бігли шмарклі.
— Що сталося? — запитав я. Вона взяла зі «СТОЛИКА» серветку і втерлася.
— Я не...— почала Аляска, і сльози раптом ринули, мов цунамі, вона ридала по-дитячому голосно, мені навіть стало страшно. Я підвівся і сів поруч, потім обійняв її. Вона відвернулася від мене й утнулась обличчям у нашу поролонову канапу.— Не розумію, чому я все псую,— нарешті вимовила Аляска.
— Що — ти про Марію? Може, тобі просто було страшно.
— Страх — ще не привід! — прокричала вона в канапу.— Всі завжди використовують страх як відмовку.
Я не знав, хто такі «всі» і коли це «завжди», і хоч як мені хотілося збагнути її незрозумілі висловлювання, мене ця двозначність уже почала дратувати.
— Але чому ти засмутилася через це саме зараз?
— Справа не тільки в цьому. А взагалі у всьому. Я Полковнику розповідала в машині,— вона ще хлюпала носом, але, здається, вже виплакалася.— Поки ти спав там, позаду. І він сказав, що під час наших майбутніх приколів більше очей не спустить з мене. Він мені не довіряє. Я його не засуджую. Я сама собі не довіряю.
— Щоб розповісти йому, потрібна мужність,— зазначив я.
— Є в мене мужність, але не тоді, коли потрібно. А ти... е-е-е...— Аляска сіла рівно, тоді схилилася до мене, я встиг піднести руку — вона впала мені на кістляві груди і знову заплакала. Мені було її шкода, але ж вона сама винна. Необов’язково ж бути щуром.