В кімнаті №43, потому як вибачення були квапливо запропоновані та прийняті, Полковник сказав:
— Ми ухвалили тактичне рішення відкласти дзвінок Джейкові. Спочатку займемося дечим іншим.
за двадцять один день після
аступного ранку, коли в клас дрібними кроками заходив доктор Гайд, Такумі підсів до мене і написав на берегах свого зошита: «Обідаємо в „Макригачці“».
Я написав «О’кей» у своєму зошиті, а потім перегорнув чисту сторінку, бо доктор Гайд почав розповідь про суфізм, містичну течію в ісламі. Підручник напередодні я переглянув лише побіжно — тепер я навчався лише для того, щоб не завалити іспити,— але під час цього побіжного перегляду наткнувся на пречудові останні слова. Суфій-жебрак увійшов до ювелірної крамниці багатого гендляра і запитав його: «Чи знаєш ти, як помреш?» Багач відказав: «Ні. Ніхто не знає, як помре». А суфій заперечив: «Я знаю».
«Як?» — запитав гендляр.
Суфій ліг на землю, схрестив на грудях руки і сказав: «Ось так»,— і помер, і гендляр відмовився від крамниці й сам став бідняком, щоб досягнути такого самого духовного багатства, яким відзначався небіжчик-суфій.
Але доктор Гайд обрав іншу притчу, яку я пропустив.
— Карл Маркс, як відомо, назвав релігію «опіумом для народу». Буддизм, як він розуміється більшістю прихильників, обіцяє покращення карми. Іслам з християнством обіцяють вірянам вічне життя в раю. І така надія на краще життя є потужним опіатом, це очевидно. Але у суфіїв є притча, яка спростовує марксистську точку зору про те, що вірянам потрібен лише опіум. Рабія аль-Адавія[15], велика суфійська свята, гасала вулицями свого міста, Басри, зі смолоскипом в одній руці й відром води — в другій. Коли хтось поцікавився у неї, що вона робить, вона відповіла: «Водою я заллю полум’я пекла, а смолоскипом спалю браму раю, щоб люди любили Бога не з прагнення потрапити в рай чи зі страху опинитися в пеклі, а тому, що Він — Бог».
Сильна вона жінка, якщо хоче спалити пекло і затопити рай. «Алясці ця Рабія сподобалася б»,— записав я в зошиті. Але попри все, загробне життя цікавило мене. І рай, і пекло, і реінкарнація. Я не тільки хотів знати, як загинула Аляска, а й де вона тепер, якщо вона взагалі десь є. Мені подобалося уявляти, що вона дивиться на нас, не забуває, але це було радше фантазією, бо відчувати цього я не відчував — ну, як сказав Полковник на похороні: її немає ні тут, ні деінде. Я, по щирості, міг тепер уявити її тільки небіжчицею, чиє тіло гниє в землі Вайн-Стейшна, а все інше — це лише примара, що живе винятково в наших спогадах. Як і Рабія, я гадаю, що люди повинні вірити в Бога не через рай чи пекло. Однак я не відчував потреби гасати зі смолоскипом. Вигаданого місця не спалиш.
Після уроку, поки Такумі копирсався в картоплі в «Макригачці», вибираючи тільки засмажені шматочки, я раптом відчув повноту втрати, запаморочення на думку про те, що її більше немає не тільки в цьому світі, айв усіх інших теж.
— Ти як? — запитав я у Такумі.
— Е-е-е,— промимрив він з повним ротом картоплі,— та собі. А ти?
— І я так собі.
Я відкусив шматочок чизбургера. У моєму «Хеппі-міл» мені попалася пластмасова машинка, і я поклав її перевернуту на столі. Я покрутив коліщата.
— Скучаю за нею,— зізнався Такумі, відштовхуючи від себе тацю, бо не хотів доїдати решту незасмаженої картоплі.
— Ага. Я теж. Мені так прикро, Такумі,— сказав я, дуже багато вкладаючи в ці слова. Мені було прикро, що ми дійшли до всього цього: сидимо і крутимо коліщатка іграшкової машинки в «Макдональдзі». Прикро, що дівчина, яка звела нас разом, тепер лягла поміж нами мертва. Прикро, що я відпустив її назустріч смерті. «Прикро, що я не можу з тобою поговорити, Такумі, бо тобі не можна знати правду про мене і Полковника, й мені важко з тобою, бо доводиться вдавати, що моє горе таке саме чисте, як і твоє,— вдавати, ніби мені просто її бракує, тоді як я відчуваю себе винним у її смерті».
— І мені теж. Ти з Ларою більше не зустрічаєшся, ні?
— Напевно, ні.
— О’кей. Вона просто не зовсім розуміє.
Я її ігнорував, але тепер і вона почала ігнорувати мене, тож я вирішив, що все скінчилося, хоча хтозна.
— Ну,— сказав я Такумі,— я просто не можу... не знаю, братан. Все так складно.
— Певна річ. Вона зрозуміє. Звісно. Все гаразд.
15
Рабія аль-Адавія аль-Басрі (717-801) — видатна представниця басрійської школи аскетів, героїня багатьох ісламських притч, які прославляють безкорисливу любов до Бога.