А що свідчило на користь нещасного випадку?
— Аляска була страшенно п’яна, отож могла подумати, що зуміє поминути поліційне авто, хоч я і не знаю як,— мовив Такумі.
— Вона могла заснути,— припустила Лара.
— Ага, про це ми думали,— сказав я.— Але як заснеш, навряд чи будеш їхати прямо.
— Я поки що не знаю, як це з’ясувати, не ставлячи наше життя під загрозу,— серйозно мовив Полковник.— Хай там як, з її поведінки не було видно, що вона збирається накласти на себе руки. Ну, тобто вона ніколи не говорила про те, що хоче померти, речі свої не роздавала і все таке.
— Це вже два. П’яна і не планувала помирати,— мовив Такумі. Знову глухий кут. Скільки б ми вже не думали, а нам потрібні нові факти.
— Треба дізнатися, куди вона поїхала,— сказав Полковник.
— Перед смертю вона розмовляла тільки з нами і Джейком,— нагадав я.— Ми нічого не знаємо. То звідки ми зможемо щось дізнатися?
Такумі подивився на Полковника і зітхнув.
— Не думаю, що нам допоможе, якщо ми знатимемо, куди вона поїхала. По-моєму, тільки гірше буде. Я нутром чую.
— Ну, а моє нутро хоче дізнатися,— заперечила Лара, і тільки тоді я зрозумів, що мав на увазі Такумі того дня, коли ми разом душ приймали: може, мені й пощастило з Аляскою поцілуватися, але монополії на неї я не маю; ми не єдині з Полковником, хто любив Аляску й хотів зрозуміти, як вона загинула і чому.
— Хай там як,— сказав Полковник,— ми в глухому куті. Хтось із вас має щось вигадати. В цьому розслідуванні я вже використав усі свої ідеї.
Він жбурнув недопалок у струмок, підвівся і пішов геть. Ми рушили за ним. Навіть після поразки він залишався Полковником.
за п’ятдесят один день після
скільки розслідування зупинилося, я знову заходився читати підручник з релігієзнавства, що, здається, тішило Стариганя, особливо зважаючи на те, що за останні шість тижнів я провалив усі його позапланові контрольні. Зранку в середу нас чекало таке завдання: «Наведіть приклад буддійського коану». Коан — це така загадка, яка, на думку дзен-буддистів, підштовхує до просвітлення. Я у відповідь написав про Банзана[17]. Одного разу Банзан ішов ринком і почув, як хтось попросив у різника найкращий шматок м’яса. Різник відказав: «У мене в крамниці все найкраще. Тут не знайдеш шматка м’яса, що не є найкращим». Почувши це, Банзан зрозумів, що найкращого і найгіршого не існує, що такі оцінки не мають реального сенсу, бо є тільки те, що є, і — БАХ! — він зазнав просвітлення. Коли я читав про це напередодні, я думав, чи не може й зі мною статися те ж саме — ану ж бо я в якусь мить зрозумію Аляску, пізнаю її, з’ясую, яку роль я відіграв у її смерті. Але я не мав певності, що просвітлення вдаряє, як блискавка.
Коли ми здали контрольні, Старигань узяв свого ціпка і, не підводячись, показав на дошці Алясчине питання, яке вже трохи зблякло.
— Прочитаймо одне речення на дев’яносто четвертій сторінці захопливого вступу до дзен-буддизму, який я загадав вам вивчити цього тижня. «Все, що створюється, зрештою руйнується»,— процитував Старигань.— Все. Крісло, на якому я сиджу. Його хтось створив, тож колись воно зруйнується. І я зруйнуюся — мабуть, раніше за крісло. І ви. Клітини й органи, складові вашого організму, колись створилися, виросли, тож і вони зруйнуються. Будді було відомо те, що вчені довели тільки через тисячі років по його смерті: рівень ентропії зростає. Все руйнується.
«Ми всі йдемо»,— подумав я, і це стосується черепах і черепашок, Аляски-дівчини й Аляски-штату, оскільки ніщо не вічне, навіть сама земля. Будда казав, що страждають люди через свої бажання, і коли ми позбудемося бажань, позбудемося і страждань. Тобто коли перестанеш хотіти, щоб нічого не руйнувалося, перестанеш страждати через те, що воно руйнується.
«Колись ніхто й не згадає, що вона взагалі існувала,— записав я в зошиті й додав,— і я також». Спогади теж руйнуються. І тоді ти лишається ні з чим — навіть не з привидом, а з його тінню. Спочатку Аляска переслідувала мене, приходила уві сні, а тепер, за декілька тижнів, її образ уже почав блякнути, руйнуватися в пам’яті, й не тільки в моїй,— вмираючи повторно.