В одній з чайхан сидить навпочіпки киргиз у чапані[31] з верблюдячої шерсті. У нього відкриті груди кольору старої міді. Киргиз розливає із чанаша[32] в піали кумис. Брудними пальцями він знімає з країв піали жир і прилиплу шерсть, облизує палець і знову обводить ним піалу вже начисто.
Просто на землі торговці розклали цупкі сірі кошми — повстини, якими покривають юрти, ширдаки — чудові узорчаті підстилки із збитої овечої шерсті, коржуни — переметні торби з тканої шерсті, аркани, збрую з сириці, прикрашену срібними бляшками, дерев'яні мисники та інші речі невибагливого кочового господарства.
Тут же, біля самих товарів, на низькорослих киргизьких кониках, на осідланих биках з протягнутою в ніздрі вуздечкою, на волохатих яках і кудлатих темно-коричньових верблюдах їздять покупці. Чоловіки у ватних чапанах; жінки в білих тюрбанах[33], дівчата в круглих шапках, опушених лисячим хутром, з-під яких виглядає безліч чорних кісок.
Базар — це обличчя міста. Переселенські підводи і узбецькі чайхани — це осідлий світ; вершники-киргизи, які приїхали за покупками з гірських долин, — це кочовий світ. На грані цих двох світів стояв Каракол — сполучне кільце між осілим і кочовим життям. Збудоване в 1869 році як військовий форпост для просування російських військ на південь від Тянь-Шаню, це місто було тепер аванпостом радянської культури, що наступала на останні залишки напівродового, напівфеодального побуту кочовиків.
У Караколі ми мали купити верхових і в'ючних коней, підібрати джигітів — коногонів і носіїв, підготувати в'юки.
З джигітами і носіями питання розв'язалося досить швидко. Багато місцевих жителів хотіли піти з експедицією. А от потрібних коней не було.
Що робити?
— Треба їхати на каркаринський ярмарок, — радять нам джигіти. — Там купите коней у торгоутів.
Каркара знаходиться на північний схід від Каракола на території Казахстану. Торгоути — монгольське плем'я, що кочувало в західному Китаї — приганяли на каркаринський ярмарок своїх швидких і витривалих коней. Таких коней ми й розраховували придбати.
Виїжджаємо підводами в Каркару.
Зараз же за Караколом розкинулись яскравими килимами поля опійного маку, що належали трестові «Ліктехсировина». Червоні, білі, сині, фіолетові квіти відкрились, оголивши круглі зелені і коричньові коробочки.
Збирачі опіуму гострими ножами зробили на них надрізи, і з цих ранок поступово стікає, застигаючи на коробочці плоду, густий молочний сік. Нагріваючись на сонці, він застигає і стає темно-бурим. Це вже сирець опіуму, його збирають і здають на завод для виготовлення лікувальних препаратів — опію, морфію та інших..
— Хто б подумав, — каже Багмут, — що ці чудові квіти мають у собі таку страшну отруту!..
Пізніше мені довелося бачити «кукнарів», як називають у китайськім Туркестані курців опіуму. Їх не можна назвати людьми. Це швидше тіні людей. Отрута паралізує їхню волю і перетворює їх на безвільних рабів наркотика.
Невипадково опіум був найбільш прибутковим товаром колоніальних країн, які торгували з Китаєм. Англія, зібравши в Індії великі запаси опіуму, потребувала ринків збуту, і навантажені опіумом судна одне за одним ішли до китайських портів.
Коли ж китайський народ чинив опір насильницькій смертоносній торгівлі, до його берегів вирушав військовий флот і, підійшовши на гарматний постріл, відкривав вогонь.
Так виникали ганебні «опіумні» війни Англії, а потім і Франції з Китаєм.
Поля яскравих маків на нашому шляху закінчуються. Дорога в'ється лівим берегом ріки Джергелан. Широка долина замикається спереду невисоким гребенем Кизил-Кия, що зв'язує східний кінець хребта Кунгей-Алатау з хребтом Терскей-Алатау.
Піднімаємось до перевалу. Після денної спеки і дорожнього пилу приємно вдихати на повні груди чудове гірське повітря. Під ногами — трава. Злякані перепели з шумом злітають за два-три кроки, але тут же недалеко знову сідають і зграйками розбігаються по осипах. З'являються перші на нашому шляху стрункі тянь-шанські ялини і зарості ялівцю.
Під час спуску з перевалу підводчики ледве справляються на крутих поворотах і весь час підкладають під колеса каміння.
Внизу, в долині, куди спускаються підводи, мокро, чвакає грязюка, глибоко грузнуть колеса. Поки ми вовтузимося, щоб витягти колеса, вечоріє. Влаштовуємося спати просто на підводах.
Встаємо на світанку. Низько стелиться туман, закриваючи білою ватою і нас, і все довкола. Та ось сонце пробиває туман і кидає на галявину веселі золоті бліки. Розірвані на пухнасті клапті хмарини тягнуться вгору по схилу до гребенів гір, і, відриваючись, тануть у теплому повітрі.
32
Чанаш — мішок із суцільної вивернутої козячої шкіри, в якому тримають кумис, молоко, сир.
33
Тюрбан — головний убір східних народів: смуга тонкої тканини обмотується кілька разів навколо тюбетейки, фески тощо.