— На жаль, я сам не можу видати такої перепустки. Необхідно запитати в прикордонному загоні.
— Скільки ж на це потрібно часу?
— Прямого телефонного провода сюди ще не дотягли. До кінцевого пункту, з якого можна говорити, три дні їзди. Значить, на дорогу в обидва кінці шість днів та день-два на всякий випадок.
Ми розгублено переглядаємось. Втрата семи-восьми днів для нас надто відчутна. Але іншого виходу нема, і ми мовчки погоджуємось.
Начальник застави пише телефонограму і відправляє її з нашим джигітом Барданкулом до того місця в Кетьменських горах, до якого вже дотягли телефонний провід.
Барданкул майже не розпитує, де знаходиться переговорний пункт і як туди потрапити. Кочовикові необов'язково називати точну адресу. Кочове радіо, так званий узун-кулак[44], що в перекладі з тюркського означає «довге вухо», завжди безпомилково направить його до адресата.
Зав'язується розмова з прикордонниками. Вони докладно розпитують про наші плани, маршрути. І раптом несподівано сповіщають:
— У Наринколі живе людина, яка ходила колись на Інильчек і до Хан-Тенгрі. Цей чоловік служив колись в експедиції Мерцбахера.
Оце так новина! Але що ж це за чоловік? Як з ним зустрітися?
— Його прізвище Набоков, — повідомляють прикордонники. — Можемо показати, де він живе.
Виявляється, що Набоков як носій піднімався з альпіністською групою експедиції Мерцбахера на одну з вершин у районі, що нас цікавить, і ледве там не загинув. Уся група була скинута лавиною з висоти майже п'ять з половиною тисяч метрів, пролетіла в лавинному потоці понад двісті метрів і врятувалася тільки тим, що потрапила в глибоку впадину, заповнену снігом.
Новина була дуже важливою. Набоков для нас — справжній скарб. Від нього можна чекати багато корисних даних. І ми негайно вирушаємо до нього додому, щоб запросити його в експедицію або хоч розпитати про маршрут до Інильченка і Хан-Тенгрі.
Прикордонник приводить нас до Набокова. Це вже старик, якому під сімдесят років. Але при першому погляді на нього всі побоювання, що він не перенесе труднощів нашого похідного життя, зникають. Набоков широкоплечий, з здоровим загаром і рум'янцем на щоках, з широкою бородою. У нього примружені, трошки сміхотливі очі, спокійна мова.
— Ну, що, Миколо Васильовичу, згадаєш молодість, підеш з нами ще раз до Хан-Тенгрі?
Наша пропозиція, звичайно, йому до душі, але він цього нічим не виявляє.
— Біда, — відповідає він з м'якою посмішкою, — закаявся я вже було на ті сніги ходити. Старий уже, та й нога в мене не в порядку, зламав колись у горах…
Прикордонник, що привіз нас до Набокова, намагається його розворушити:
— Розкажи їм, Васильовичу, як ти в архарячих шкурах рятувався.
— Розказати можу, якщо цікавляться. Чому не розказати? Ногу ж це я там і зламав.
І, витримавши невеличку паузу, він починає свою розповідь.
— Діло так було. Поранив я на Сариджасі архара, а він зопалу втік від мене в гори. Віддав я коня Мишкові, своєму синові, а сам подерся по слідах. Доліз аж під самий гребінь гори, а там їх ще двоє. Ну, я цих узяв, а за пораненим пішов далі навздогін. Туди ліз — жарко було, а виліз — вітер налетів, хурделиця, — за сажень нічого не видно. Що тут робити? Вниз при такому вітрі йти — загибель, миттю знесе з кручі і кісточок не збереш. Одягнутий я зовсім легко. Давай, думаю, зніму шкуру з архарів. Спустився нижче, туди, де я підбив їх, зняв з обох шкури, вивернув шерстю всередину, обидві шкури лапами зв'язав та й натягнув якось їх на себе. Заліз в одну половину ногами, а в другу головою. Лежу, тепло в них; набігався за день, ну й заснув. Уночі мороз візьми та стягни шкурки, — сирі ж вони були, їх і покоробило. Лежу, мов зв'язаний. Покрутився, покрутився — ні, не вилізу. Чую тільки: гуде зверху наді мною. Я не те що встати, втекти, а й повернутись не можу. Ну, думаю, кінець прийшов. Та тільки зверху снігом як стукне мене, і пішов я грудкою вниз. Летів, а як — і не пам'ятаю. Вдарило мене сильно, тому що лежав без пам'яті, аж поки Мишко не знайшов мене. От і кривим став після того.
Ми питаємо Набокова про Мерцбахера.
— Німця пам'ятаю… Як не пам'ятати! — каже він. — Добре пам'ятаю. В дев'ятсот другому і третьому ходив я з ним. Завзятий був чоловік. Шістдесят років йому в той час було, а він молодому гарту дасть. Намучилися з ним, хай йому… До Хан-Тенгрі, бачиш, йому дуже треба було, а чого — і досі не знаю. Пік той звідусіль видно, а от як підійти до нього ближче, ніхто не знав. Ми і з Баянкола пробували, і з Сариджасу. Спасибі мисливцю — киргизинові одному, випадково його зустріли — давай, каже, сто карбованців — проведу. І провів. З Інильчека до Хан-Тенгрі треба йти. Тільки з Інильчека. Більш нізвідки не пройдеш.
44
Узун-кулак — так іронічно називають жителі в Середній Азії взаємну інформацію про всі новини, які передаються від однієї людини до іншої.