Пам'ять уже почала зраджувати Набокову, багато він позабував, але й те, про що розповів, було важливим. Значить, ми на правильному шляху. До Хан-Тенгрі треба йти з Інильчека.
В КЕТЬМЕНСЬКИХ ГОРАХ
Джигіт Барданкул привіз сумні вісті. Ріка Ілі розлилась, підмила стовпи, і телефонний зв'язок, на який ми розраховували, перервано.
Що робити?
Іду до начальника прикордонної застави, але він не може нічим допомогти. Треба самим шукати вихід. Вирішуємо всі їхати до телефонного пункту.
Уночі безперервно ллє дощ. Схили гір і передгір'їв покрилися снігом. Але нас це не зупиняє. На світанку сідлаємо коней і вирушаємо в дорогу. Під'їжджаємо до переправи через ріку Баянкол. На березі метушаться люди.
— Щось трапилось, — каже Шиманський.
З річки долітає крик:
— Ря-а-туй-те-е!
Туди мчить вершник і кричить у наш бік:
— Вірьовку! Вірьовку давай!
Дивимось на річку, — і нам усе стає зрозумілим. Баянкол широко розлився і з гулом несе свої розбурхані води. На середині річки пливуть корзини, дошки, пучки зв'язаної соломи і запряжена парою коней мажара. На мажарі перелякані старик і молода жінка. Коні, витріщивши з жаху очі, марно рвуться до берега. Мажару заносить вперед і ось-ось перекине. В цю мить з берега летить вірьовка. Старик ухитрився схопити її кінець і прив'язати до мажари.
— Тя-я-гни-и-и!
Ми кидаємось на допомогу, хапаємо вірьовку і, впираючись у мокрий пісок, тягнемо. Коні, відчувши, що їх тягнуть до берега, стають більше впевненими, і незабаром їх мокрі тремтячі спини показуються з води. Пригода закінчується благополучно.
Ми стоїмо в задумі.
«Чи не буде з нами ще гірше, якщо зараз почнемо переправлятися?» тривожать невтішні думки.
Допитливо дивимось на потемніле обличчя Барданкула.
— Ну, що, Барданкул, підемо через Баянкол?
— Джок, начальник. Ким мелене кизинка тамак берет?[45]
Нічого не зробиш, доведеться вирушати ранком, коли буде найменший рівень води.
— Повертаймо, хлопці, — кажу я, — завтра приїдемо раніше.
До п'ятої години ранку наступного дня вода спала, але рівень її все ж високий. Все одно треба їхати. Скоро вода знову підніметься — хай тільки пригріє сонце і в горах почне танути сніг.
Коні неохоче йдуть у воді. Мить — і ноги їх уже не дістають дна. Вода несе нас, берег мчить вбік, і ми виходимо на протилежний берег на півкілометра нижче.
Попереду ще ширша ріка — Текес. З великими труднощами переправляємось. Усі наскрізь промокли, змерзли, але продовжуємо свій шлях, сподіваючись, що сонце, яке ось-ось зійде, висушить і зігріє нас.
За Текесом дорога піднімається на схили гір Каратау. Ми йдемо до Кетьменського хребта — невисокого і відокремленого масиву гір. Його східна частина переходить через кордон на територію Китаю. Там цей хребет уже зветься Темерликтау.
Стежка повернула, і в бінокль стає добре видно дерев'яні будівлі китайського пікета. Далеко сяють гори китайського і радянського Тянь-Шаню.
Чим далі ми їдемо, тим вищим стає пасмо снігових гір, серед яких різко виділяється високий гострий пік.
— Що це за гора? — питаю в Барданкула.
— Барнак чон-то, товариш начальник, — відповідає він. — Найвища гора.
— Кан-то-бу? Хан-Тенгрі? — питаю ще раз.
— Кан-то, Кан-то, товариш начальник, — закивав він головою. — Кан-то…
Від гір на долину лягають м'які тіні. Ми вибираємось на Іссик-Аткан — перевал, який веде до Кетьменських гір. Я мимоволі обертаюсь, щоб глянути на Хан-Тенгрі.
— Що, — жартує Багмут, — приковує погляд ця піраміда?
— Приковує, це правда, — кажу я, не відриваючись від величної картини.
З краю в край вздовж усього горизонту стоїть в снігах і льодах велика стіна Тянь-Шанських гір. Уся вона горить золотисто-оранжовими і червоними тонами заходу сонця, а Хан-Тенгрі палає вгорі, наче велетенський гранований рубін.
Та ось сонце глибше опускається за горизонт, небо темніє кольори гаснуть, оранжові тони змінюються на рожеві, рожеві на фіолетові, і лише Хан-Тенгрі горить на темному фоні вечірнього неба криваво-червоним вогнем розжареного металу.
Поступово гори окутують сутінки і, нарешті, вони зовсім тонуть у темряві. Повільно гасне і Хан-Тенгрі.
Опівдні наступного дня в'їжджаємо в широку долину. Посеред неї стоїть кілька юрт, біля яких чимало людей.